Як і вся Нижня Сілезія, він став новим домом для польських поселенців. Вони прибували також із Франції. Про емігрантів «із берегів Сени» дедалі більше говорять. Про них пишуть і розповідають усе частіше. Після 1945 року західні землі стали мозаїкою багатьох культур. У цій частині Сілезії можна також зустріти поляків зі Східних кресів, українців, лемків, євреїв, вірмен, татар і переселенців із центральної Польщі.
Маловідомими поселенцями є польські репатріанти з румунської Буковини. У них багато спільного з репатріантами з Югославії.
Насамперед слід відповісти на запитання: чим насправді є Буковина? Нам може допомогти «Географічний словник Королівства Польського та інших слов’янських країн», виданий у Варшаві в 1880–1914 роках. Згідно зі словником:
[Księstwo Bukowiny] лежить у східній частині Австрійської імперії; її назву виводять від букових лісів, які колись вкривали всю країну, спочатку обмежену територіями між Дністром і Прутом […]. На півночі межує з Галичиною, на сході — з Росією та Молдовою, на півдні — з Молдовою і Трансильванією, на заході — з Трансильванією, Угорщиною та Галичиною.
Якщо говорити найпростіше, цей край розташований між Східними Карпатами і річкою Дністер. Його північна частина нині лежить у межах України, а південна — Румунії.
Поляки емігрували до Буковини з тієї самої причини, що й усі емігранти: за хлібом. У 1775 році Австрія завоювала цю територію коштом Туреччини. Тоді це була густо вкрита лісами місцевість. Її потрібно було швидко освоїти. Для цього вирішили переселити сюди населення різних національностей з інших частин Австрійської імперії. Австрійська імперія століттями була плавильним котлом багатьох культур. У певний момент, коли монархія вже була сильно ослаблена й виснажена Великою війною, різні етнічні групи скористалися шансом створити власні держави. Однак деяким народам це не вдалося. Наприклад, українцям.
Ще одним спільним знаменником поляків із Балкан є їхнє походження. До Буковини потрапляли мешканці Галичини та Західної Малопольщі. Сюди також прибувало населення з Чадського краю (нині це територія Словаччини). Цей округ був дуже густонаселеним. Люди мігрували до Буковини, що лежала за 700–900 кілометрів.
Столицею Буковини стали Чернівці. Спочатку Буковину приєднали до Галичини, а від 1849 року вона була самостійним коронним князівством. Це ще більше покращило її економічне становище. Регіон інтенсивно розвивався. До князівства направляли найкращих чиновників і вчителів. Їхній добір контролював сам імператор. Відряджені особи могли розраховувати на високу винагороду. Бургомістром цього важливого адміністративного центру був поляк — Jakub von Piotrowicz, а також двічі — Antoni Kochanowski. У 1930-х роках місто налічувало понад 112 тисяч мешканців: євреї (38%), румуни (27%), німці (15%), русини (українці, 10%), поляки (8%) і росіяни — понад 1%.
У першій половині XIX століття виникають такі села, як Новий Солонець, Плеша, Пояна Мікулі. Наприкінці цього періоду частина населення емігрувала до Боснії та Бразилії.
Румунську Буковину також населяли польські шахтарі з Бохні та Велички, а також шахтарі з Русі. Вони працювали на видобутку солі в місцевості Качица.
За словами проф. д-ра габ. Євгеніуша Клосека, ще на рубежі XVIII і XIX століть населення Буковини не мало чітко сформованої національної свідомості. Однак у наступні роки це змінилося. Головними осередками збереження етнічної та культурної окремішності були Церква й освіта.
Важливим польським осередком є село Пояна Мікулі. Його спільно заснували поляки й німці. Місцевість виникла у 1838 році. Верхню, важкодоступнішу частину зайняли німецькі поселенці (із Судетів), а нижню — поляки зі Старої Красної Гути. У селі діяла двомовна школа з німецькою та польською мовами, а також Польський дім. Під час Другої світової війни німецькі мешканці Пояни виїхали до Сілезії та Живецького краю. Їхнє місце посіли румунські біженці з Банату. Варто зазначити, що в міжвоєнний період певна група поляків повернулася до Польщі.
Пояна Мікулі під час Другої світової війни була повністю знищена. У 1944 році словаки донесли німецьким окупантам про нібито співпрацю поляків із радянськими партизанами. Німці у відповідь спалили село.
Після війни знову постало питання повернення польських поселенців на батьківщину. Знову, як і до війни, агітацію проводили як поляки, так і чехословаки. Унаслідок домовленостей між Польщею та Румунією розпочалися численні повернення. Подорож до країни відбувалася в надзвичайно важких умовах. У товарних вагонах, у тисняві, з малими дітьми. Два тижні люди їхали в украй поганих умовах. Багато хто помер під час перевезення від тифу.
Поляки на Буковині стикалися з подібними проблемами, що й в інших частинах Австро-Угорської монархії. Однією з найболючіших була заборона навчання польською мовою. Як стверджує Ян Буяк, дослідник польського поселення на Балканах, до речі, народжений на Буковині:
[…] слід зазначити, що Буковина була єдиною країною Габсбурзької монархії, де винятково польських дітей у другій половині XIX століття позбавили навчання рідною мовою всупереч чинному законодавству, гарантованому конституцією, і змусили вивчати релігію німецькою мовою, тоді як усі інші національності навчалися власними мовами, а уроки релігії відвідували рідними мовами, німецькою, румунською або русинською, а також угорською. За зміну такого стану речей поляки вели тривалу боротьбу, перш ніж із великими труднощами вдалося створити народні школи з польською мовою викладання — спочатку в чернівецьких народних школах, а потім лише в деяких народних школах містечок і сіл із великою кількістю поляків. [Zob. https://www.jas-czytalski.pl/articles/bukowina/Polacy_na_Bukowinie.html].
Ще однією важливою подією для поляків як із Буковини, так і з Боснії був розпад Австро-Угорщини. Польські поселенці опинилися в новій реальності. Постали Румунія та Королівство сербів, хорватів і словенців, згодом перейменоване на Югославію.
Принциповою відмінністю між обома краями був рівень освіти польського населення. У Боснії переважали переважно неосвічені селяни. Пам’ятаймо, що вони здебільшого емігрували з Галичини — відсталого регіону. На боснійській землі рівень освіти також не був вищим. Часто відстань до школи ставала перешкодою для здобуття освіти. Однак це не означає, що її зовсім не існувало. У Боснії також жили освічені польські поселенці, які прибули сюди в рамках австрійського чиновницького апарату.
На Буковині польська інтелігенція становила більшу частку. В обох випадках частина цієї освіченої людності в міжвоєнний період повернулася до відродженої Польщі.
Друга світова війна принесла Буковині також смерть і страх. До війни окремі етнічні групи, такі як українці й німці, жили з поляками в злагоді. На жаль, воєнна завірюха все змінила. Після війни буковинці охоче поверталися на батьківщину, яку знали лише з розповідей. Загалом у 1945–46 роках із Буковини на так звані Повернені землі виїхало понад 10 000 наших співвітчизників. Вони оселилися в Любуському та Любуському, Західнопоморському воєводствах. У нашому регіоні репатріантів із Буковини розселили у Любані, Пісажовицях та Унєгошці, а також у районі Дзержоньова, Совиних гір і Сленжі.
Однак слід пам’ятати, що значна частина поляків залишилася на Буковині. За комуністичних часів вони мали дуже обмежені можливості плекати свої традиції. Проте після 1990 року це змінилося. Нині на українській Буковині активно діє Товариство польської культури ім. Адама Міцкевича, а в румунській частині — Союз поляків Румунії.
Буковина — незвичайний край. Історично вона належала Молдові, Османській імперії, Австрійській імперії. Поляки з’явилися на Буковині задовго до 1775 року. Ще за часів Казимира Великого польське населення заселило цю територію. Незвичайний поворот долі полягає в тому, що нащадки поляків, які жили на давніх Східних кресах (за часів Ягеллонів), повернулися до країни, на західні креси.
Галичину — регіон, звідки поляки найчастіше емігрували на Балкани, — часто називають «проклятою Аркадією». Багатьом етнічним групам у ній було просто «затісно». Вони прагнули окремої державності або будь-якої самобутності. Попри цю «тісноту», багато народів століттями жили поруч у відносній злагоді, без конфліктів і чвар. Згадуючи поляків із Буковини чи Боснії, не забуваймо про Галичину. Ми так багато черпаємо з галицької традиції, часто навіть не усвідомлюючи цього. Чудовим прикладом є галицька кухня, з якої походять мамалига та руські вареники. Останні не мають нічого спільного з російською кухнею. Слово «руські» означає Русь, сучасну Україну, колишню Східну Галичину. Інша, менш відома назва цієї страви — галицькі вареники.
Про мандрівки вигнанця співає, зокрема, Jaromir Nohavica, який словами прекрасної пісні також згадує «прокляту Аркадію»: «Полями Галичини гуляє холодний вітер/ Усе, що ми мали, забрав у нас підлий світ/ Як перелітні птахи, коли змінюють край/ Як бездомні листи, ми відлетимо звідси».
Paweł Skiersinis
Автор є блогером, шанувальником історії, особливо історії Нижньої Сілезії та Польщі. Чому Нижня Сілезія? Як він сам каже: — А чому б і ні? Найцікавіша історія — навколо нас, вона стосується нас самих і наших предків.
І додає: — Я намагаюся показувати історію з іншого боку, цікаво, не в типово книжковій формі, сповненій сухих дат і фактів. Мої статті стосуються фактів, яких ми не знайдемо в підручниках і відомих публікаціях. Історія Нижньої Сілезії, безперечно, цікава й захоплива, тож варто іноді присвятити їй хоча б трохи часу.
Більше у блозі Павла Скерсініса.