Sebastian Zielonka у межах проєкту «Зберегти від забуття» Фундації Допомоги полякам на Сході разом із групою документалістів реалізували серію репортажів, що показують особистий досвід нащадків поляків, засланих до Казахстану. Репатріанти, які прибули до Польщі після 1989 року, розповідають у цьому проєкті про Польщу з такою любов’ю та ніжністю, що постає питання: хто насправді любить Польщу? Ті, хто заново її здобуває, чи ті, хто живе в ній від народження?

Sebastian Zielonka:

Я патріот, відчуваю це серцем, люблю свою країну. Я радий, що живу в Польщі.

Часто поляки, які живуть у Казахстані, — це вже третє покоління. Це складний патріотизм, що вимагає великих жертв.

У Казахстані ми їздили до населених пунктів, віддалених від міст. Ці люди живуть у складних умовах. Ми інформували їх про можливість повернення. Поляки, які там живуть, певною мірою дискримінуються.

Репатріанти повертаються ще з 90-х років. Bolesławiec запросив пані Людмилу, яка приїхала й влаштувала своє життя.

Навіть якщо вони продадуть будинок у Казахстані, їм не вистачить коштів, щоб купити будинок у Польщі.

Вони приїжджають до Польщі й отримують умови для розвитку та гідного життя. Умови тут набагато кращі, ніж у Казахстані.

Звичайне життя в Польщі для них — це як Америка у 80-х роках для нас.

Я ціную мужність і рішучість цих людей, які хочуть приїхати до Польщі.

Ми хотіли показати репатріантів у різних частинах Польщі.

Люди вже знають, що репатріанти — це поляки, просто за межами країни, і що вони вже повертаються.

У Польщі є недоліки й переваги, але вона прекрасна, і ми повинні цінувати те, що живемо тут.

Sebastian Zielonka реалізував багато проєктів. Список його публікацій вражає:

Історик також є автором публікацій, пов’язаних із нашим регіоном: «Kruszyn – niezwykłe miejsce», «Żeliszów wierny swoim korzeniom» і співавтором/співредактором: «Монографія початкової школи в Kruszyn у 1947–2017 роках», «Родинний архів західних земель», а також фільму «Зі східних кресів до Західних кресів».