Кап... кап... кап... — краплі дощу ритмічно стукають по підвіконню. Кіт безтурботно муркоче, згорнувшись у мене на колінах, мабуть, йому сниться велике озеро теплого молочка. Я знову згадую час, що минув від мого переїзду на ВАШЕ подвір’я. Багато це чи мало. Шістнадцять місяців і водночас ціла вічність. Я тоді й я сьогодні. Двоє чужих одна одній людей...
Пам’ятаєш, тоді я була по-дитячому довірливою та чутливою. Я хотіла бути однією з Вас. Потрібною. Такою, як Ти. Моє велике кохання. Я кохала Тебе, знаєш? За оптимізм, за життєрадісність, за волейбольні матчі, за довгі прогулянки, за жадібні поцілунки, за все, що Ти приносив у моє життя.
Мене не лякали застереження Анки та всього світу. Я сміялася, тримаючи Твою долоню у своїй. Усе було прекрасним, а люди такими чудовими....
«Найбільш оманливі — найпрекрасніші метелики», — якось прошепотіла мені Евка. Тепер я вже знаю, який на смак розпач.
Ти не вмів поважати мою інакшість. Любов до поезії, музики, мистецтва й самотності. Ти завжди хотів мене лише для себе. Я задихалася у Твоїх обіймах, замкнена, наче в клітці, не мала часу для себе, друзів і родини... Почалися сварки, розставання й повернення,,, Я сліпо Тобі вірила. Обдаровувала Тебе сліпою довірою.
Той день я пам’ятаю точно, наче від нього мене не відділяє цілий рік. Ти назвав Анку ідіоткою. Вона не була моєю подругою, просто знайомою з подвір’я, але Твої слова мене боляче вразили. Я виросла з вірою, що не можна ранити інших людей, а Тобі це давалося так легко. Я дала Тобі час обміркувати свої слова. Я думала, що Ти зрозумієш. Наступного дня Ти був із Сильвкою. Ти пішов, перекресливши наші пів року.
Ти не пам’ятаєш моїх сліз? Маєш рацію, я не плакала. Я повернулася додому спокійною та зібраною. У голові була така велика порожнеча, що я вже нічого не відчувала.
Я не пішла просити Тебе повернутися. Я була надто гордою. Я не випала з життя. Відвідувала уроки англійської, була активною в школі. Повернулася до вітрильного спорту...
Разом із Тобою пішли й вони. Я залишилася сама проти Вас, проти Вашого подвір’я. Солідарно, день за днем, Ви намагалися мене знищити, виснажити психологічно. Я тікала від Вас, від сміху, образ... Ви не давали мені спокою... Любовні сцени під моїм вікном, причіпки, кидання чогось у вікно...
Я не зламалася, на Вашу лють. Були Вони — моя команда, мої друзі... щирі та люблячі люди. Вони оточили мене теплом, зігрівали серцем і теплим словом. Я знайшла себе серед вітрил, мотків линв і тих найпрекрасніших шанти. Мені було заради чого жити... А гітара оселилася в моєму серці разом із Горою. Я жила виїздами, зборами, муштрою та ангаром. Лагідним голосом Дарека й вічно підвищеним голосом Томашека.
Я кохала Тебе здалеку, так, як кохають померлих. Спокійно й обдумано... холодно...
Пам’ятаю ту неділю. Я повернулася додому після чотирьох днів Зльоту Хоругви. Невиспана, брудна, скуйовджена й щаслива. Ти сидів на лавці перед будинком. Усміхнувся мені й сказав: «Привіт!» Я знала, що Ти не із Сильвією, тримала Тебе на відстані. Ти знав, як до мене підійти. Повернулися все зачарування й кохання. Я була дурною, що намагалася обдурити час, який безповоротно минув. Я намагалася бути з Тобою і водночас із командою. Подвір’я знову було моїм. У мене знову були тут друзі. Але Ви прорахувалися. Я вже не дозволяла ліпити себе, як віск. Була впертою, послідовною та принциповою. Якось після хвилин зізнань і ніжних поцілунків Ти пішов. Цього разу з Кізкою. Напередодні я розповіла їй усе.
Ти стверджував, що не можеш мене кохати, доки я кохаю Команду. Я мусила обирати. І раптом ця думка: я вже Тебе не кохаю. Ти намагався обікрасти мене, Пане Егоїсте, забрати найдорожче, що я мала! Яка нахабність! Нічого б із цього не вийшло, якби не Вони... я...
Я кохала Тебе. Пишу ці слова без тіні жалю. Ти маєш рацію, тепер є хтось інший. Він кохає вітрила, воду й вітер, а я кохаю Його! Ти намагався покарати мене, забравши в мене подвір’я! Мені байдуже!!! Ви — це Ви! Я обрала те, що підказало мені серце. Можу лише побажати Тобі успіху.