Останнім часом на сторінках Istotne.pl розпочалася дискусія про співпрацю Bolesława Kubika з Управлінням безпеки. Швидко виявилося, що це неправдива інформація. Перший післявоєнний бургомістр Bolesławiec, хоч і походив із народної влади, був позитивною постаттю і саме так увійшов в історію міста.
Мене дивує, чому, коли ми так ретельно перевіряємо наших героїв, то оминаємо інше питання. Чому не займемося чужою символікою споконвіку чужої нам ідеології? Я маю на увазі радянські пам’ятники, розсіяні по всій Польщі. Деякі з них уже давно відійшли в минуле, але багато й досі мають добрий вигляд. Їхнє знесення викликає чимало суперечок. Часто ми захищаємо їхню присутність як пам’ять про колишню систему.
Bolesławiec у цьому сенсі пощадило. У місті радянські монументи можна знайти переважно на радянських військових кладовищах: на вулиці Willowej та на околиці міста — на військовому кладовищі імені Michaiła Kutuzowa. Тут спочивають радянські солдати 7-го гвардійського танкового корпусу та 31-ї піхотної дивізії 1-го Українського фронту. Червоноармійці загинули під час визволення Bolesławiec. Тут також поховали серце фельдмаршала Kutuzowa. Серце забрали росіяни, які виїжджали з Польщі, але про наполеонівську кампанію та смерть царського воєначальника нагадує нам пам’ятник у формі зламаної колони з дубовим вінком.
Потрібно підкреслити, що до всіх військових кладовищ, незалежно від того, хто на них спочиває, слід ставитися з належною повагою. Адже тут не йдеться про ідеологічну чи національну помсту. Ці кладовища також є відповідним місцем для радянських пам’ятників, які й досі прикрашають польські міста.
Одним із найвідоміших радянських пам’ятників є пам’ятник Вдячності Червоній армії в Legnicy. Він розташований у самому серці Малої Москви.
Сама Legnica — особливе місто. Усі ми знаємо, що до 1990-х років тут дислокувалися радянські війська, а саме військові частини Північної групи військ Червоної армії. Згаданий пам’ятник встановили 1951 року. Старі фотографії пам’ятника можна побачити в галереї на сайті https://dolny-slask.org.pl/518740,Legnica,Pomnik_Wdziecznosci_dla_Armii_Radzieckiej.html.
Дискусія навколо цього монумента триває від моменту від’їзду радянських військ із Legnicy. Досі не докладали значних зусиль, щоб перенести пам’ятник в інше, менш репрезентативне місце. Нещодавно визначили переможця конкурсу на ревіталізацію площі, тож є шанс, що пам’ятник змінить своє розташування.
Нещодавно у Facebook, на одній зі сторінок, присвячених історії Нижньої Сілезії, розгорілася полеміка щодо знесення монумента з площі Słowiańskiego. Коментарів було справді багато. Вони різнилися залежно від поглядів. Одні були за, інші — проти. Декому пам’ятник нагадував про щасливе дитинство (як бачимо, навіть про це дбала дружня армія). Багато хто вважає, що це, безперечно, пережиток минулого, але такий, що нагадує про радянську історію Legnicy.
Відправною точкою є запитання: що насправді означає пам’ятник Вдячності? На мою думку, небагато. У його символіці можна побачити дружній посил: братерські польсько-радянські відносини. Безумовно, треба віддати кесареві кесареве й пам’ятати про визволення Польщі та Повернених земель від німецької окупації. Я анітрохи не ставлю під сумнів пролиту радянську кров. Звідси й належна повага до загиблих, похованих на радянських військових кладовищах.
Однак справа цього пам’ятника та всіх пам’ятників-символів сталінізму має й інший бік. Адже та сама армія принесла нам поневолення разом із нападом 17 вересня 1939 року. Ба більше, можна вважати, що відтоді ми назавжди втратили Східні окраїни. Союзники навіть не намагалися вести переговори щодо польських земель на сході. Ми отримали лише запевнення, що натомість отримаємо «щось» коштом Німеччини.
Разом із радянською інтервенцією на сході Польщі почалися численні винищення польського населення. Справа Katynia лише підтверджує злочинні наміри.
Однак Червона армія завдала шкоди польському народові не лише під час Другої світової війни. Не забуваймо про війну за східні кордони після відновлення незалежності. Більшовицька армія вже у 1919 і 1920 роках убивала, ґвалтувала й нищила все. Усе польське. Пам’ятаймо про Варшавську битву, таку ж криваву, як і вся польсько-більшовицька війна. Ця битва є одним із численних доказів сили польської держави. Багато істориків вважають, що Piłsudski без потреби зупинився в переслідуванні розбитих більшовиків. Багато істориків і публіцистів висувають концепції нереалізованої можливості захоплення Москви (Piotr Zychowicz, Wiktor Suworow). Якби поляки уклали союз із так званими білими генералами (царськими воєначальниками, які боролися з більшовицькою революцією), можна було б захопити Москву й розгромити більшовизм. На жаль, Маршал розраховував, що Росія ослабне внутрішньо через громадянську війну, а комуністична влада буде слабкою. Радянська Росія мала бути меншим злом і не загрожувати відродженій Польщі.
Однак важко це оцінювати. Адже ніхто не міг передбачити певних подій, хоча помилкою було не створити сильної польської армії в міжвоєнний період. Довоєнні політики плекали імперіалістичні мрії про велику Річ Посполиту, а зовнішня політика Józefa Becka не відповідала політичній дійсності.
Однак залишмо це осторонь. Про ситуацію у Другій Речі Посполитій можна було б писати довго. Варто лише звернути увагу на те, що сталося з поляками, які залишилися по радянський бік, за річкою Zbrucz.
Отже, прийняття кордону по Zbrucz для одних (зокрема для Romana Dmowskiego) було оптимальним рішенням. Завдяки досягненню кордону до другого поділу ми мали стати сильною та відносно однорідною державою. Військо Польське зайняло території за Zbrucz, і їх можна було сміливо повернути. На жаль, тоді вважали, що це землі з небезпечно великою кількістю національних меншин. Вони нібито загрожували однорідності Польщі. Окрім цих меншин (білоруської та української), там жили й мешкали багато поляків. Близько 1,5 мільйона. На них чекала трагічна доля — переселення, каторга і смерть. Польській делегації, яка вела переговори про проходження кордону з Радянською Росією, забракло рішучості, щоб повернути якомога ширшу територію часів Першої Речі Посполитої.
Радянська влада неодноразово цим користувалася. Цвяхом до труни польських Кресів став напад 17 вересня, після якого ми назавжди втратили ці території. Сама назва також викликає суперечки серед істориків. «Креси» — це ж окраїни, прикордоння, а в нашому випадку це були найцінніші землі, один із наріжних каменів польської державності, культури й традиції.
Залишмо на хвильку це радянське минуле. На Нижній Сілезії ми маємо справу і з іншими пам’ятками минулого. Ставлення до них також не завжди було позитивним. Ідеться про німецькі історичні пам’ятки, монументи та об’єкти, пов’язані з німецькою історією. Багато «німецьких» пам’яток не пережили цього періоду. Сьогодні в руїнах залишаються замок у Gościszowie, монастир магдалинок у Nowogrodźcu, євангельська церква в Ocicach та багато-багато інших.
Приклад полонізації післянімецьких пережитків минулого у своїй статті наводить одна блогерка https://tropografie.blogspot.co.uk/2016/03/polonizacja-kamienny-drogowskaz-w.html#comment-form . Авторка пише, зокрема:
Вказівник у Łaziskach — приклад повоєнної кампанії «онімечення» так званих Повернених земель. Німецькі написи й вивіски мали зникнути з публічного простору […].
Це один із прикладів повоєнного нищення всього німецького, усього, що асоціювалося з війною та стражданнями. Тут важко шукати виправдання, але пам’ятаймо, що війна вивільняє найгірші інстинкти, яких зазнали й поляки.
Проблема з пам’ятками на Нижній Сілезії полягала в тому, що часто їх не нищили навіть із помсти. Просто не було часу їх рятувати. Відбудова країни була важливішою. Існувало багато серйозніших проблем, ніж турбота про пам’ятки. Інколи післянімецькі об’єкти ставали джерелом таких необхідних будівельних матеріалів.
Однак відомі випадки збереження післянімецьких пам’яток. У 1959 році Kazimierz Leder, тодішній начальник пошти в Nowogrodźcu, разом із працівниками пошти, мешканцями Nowogrodźca та Ołdrzychowa встановив на первісному місці верстовий стовп саксонської пошти. Завдяки цьому ця цінна пам’ятка є унікальною для всієї Польщі. Це єдиний стовп саксонської пошти, який майже 300 років, практично безперервно, стоїть на лужицькій землі.
Отже, питання радянських символів і німецьких пам’яток уже позаду. Історична оцінка часто також має мало спільного з об’єктивною правдою. Ми часто необ’єктивні й не дотримуємося єдиної лінії. Буває, що як суспільство ми змінюємо думку, а правда змішується з лицемірством. Так відбувається у випадку Проклятих солдатів. Для одних вони герої, для інших — бандити.
Здавалося б, у вільній Польщі правда завжди себе захистить. Що ж, взаємні суперечки ускладнюють і заплутують усе. Тут я хотів би звернутися до статті «Gazety Wyborczej», яка так «прекрасно» описала постать Zygmunta Szendzielarza, ширше відомого як Łupaszka. Мене дивує журналістська об’єктивність, яка дедалі більше залежить від кольору поглядів. Сумно, але що вдієш… правдиво. Я не маю на увазі «ту» останню статтю. Ні… Політичні питання варто відкласти вбік.
Варто нагадати, що «Wyborcza» написала тут: https://wyborcza.pl/alehistoria/1,133658,14521667,Wojna_majora__Lupaszki_.html (у 2013 році). Цей текст має зовсім інший тон, ніж останній. Не знаю, чому журналісти однієї з найбільших газет Польщі так змінюють думку. Чому три роки тому Łupaszka був героєм, а сьогодні — бандитом? Можливо, це особливість «Wyborczej». Можливо, сама назва теж зобов’язує…
Висловлювання Tomasza Lisa у Twitter також не залишилося непоміченим. Головний редактор «Newsweek Polska» написав:
Президент РП сьогодні віддавав шану вбивці цивільних, Łupaszka. Таке собі пісівське «відновлення гідності».
Це відновлення гідності, зокрема, прокоментував журналіст і редактор порталу www.cosnowego.idiks.org Damian Racławski, який заявив:
Риторика залишилася тією самою. Jaruzelski, Kiszczak — люди честі, а Pilecki, Zapora, Inka — бандити.
Хто з журналістів має рацію? Це питання я залишаю відкритим. Думаю, кожен уже знає відповідь.
Історичне непам’ятання про радянські злочини, про червоний Голокост, про Проклятих солдатів, які боролися за повністю незалежну Польщу, досягає апогею. Можливо, варто замислитися, чи хочемо ми пишатися нашою національною історією, чи чужими символами? Хто є зрадником, а хто героєм? Приклад пам’ятника Вдячності Червоній армії в Legnicy чудово ілюструє байдужість до історичної правди. На площі Słowiańskiego можуть стояти багато інших монументів. Вартий увічнення князь Henryk Pobożny, Witelon, Jadwiga Śląska або останній із роду П’ястів — Jerzy Wilhelm. Місто має багато видатних постатей, які чудово вписуються в історію Повернених земель, колишніх земель П’ястів.
Paweł Skiersinis
Автор є блогером, захоплюється історією, а особливо історією Нижньої Сілезії та Польщі. Чому Нижня Сілезія? Як він сам каже: — А чому б і ні? Найцікавіша історія — навколо нас, вона стосується нас самих і наших предків.
І додає: — Я намагаюся представляти історію з іншого боку, цікаво, не в типовій книжковій формі, сповненій сухих дат і фактів. У моїх статтях ідеться про факти, яких ми не знайдемо в підручниках і відомих публікаціях. Долі Нижньої Сілезії, безперечно, цікаві й захопливі, тому варто інколи присвятити їм хоча б коротку мить.
Більше у блозі Paweła Skiersinisa.