Мене не було лише три тижні, а після повернення — такі сенсації. Болеславецькій пресі криза не страшна. Це, напевно, феномен світового масштабу, адже у нас з’являються нові видання, а старі тримаються мужньо.
На обкладинці нової газети я побачила ні більше ні менше як начищеного Азорека та його господаря, дядька Анджея. На фотографії дядько тримає Азорека на повідку. Можливо, для того, щоб пес не обписав пам’ятник, профінансований дядьком. На фотографіях в Інтернеті можна побачити, що оглянути пам’ятник прийшли самі personae non gratae (небажані в закладі дядька Анджея). Там з’явився болеславецький староста з «Громадянської платформи» — партії, яка викинула дядька зі своїх клубних лав, бо дядько був начищеним прихильником «Платформи». Прибув також заступник президента, persona менш non grata, ніж президент. Староста Прибильський прийшов у светрі, що не сподобалося якомусь анонімному авторові, який пише в цій же новій болеславецькій газеті. Светр обурив його, бо не пасував до серйозності та важливості встановлення пам’ятника. Адже невідповідний одяг чиновника non grata ображав інші запрошені на урочистість екселенції.
Коли я вже оговталася від цих пам’ятникових сенсацій, на порталі Bolec свій відкритий лист до президента опублікувала інша persona non grata. Цього разу — небажана в ратуші після останніх виборів. Мацея Мальковського (Ziemia Bolesławiecka) у своєму листі охопила така величезна начищена турбота про болеславецьких дітей у переповнених класах міських початкових шкіл, що я ледь не повірила.
Проблема справді існує, і я погоджуюся, що класи переповнені. Тільки Мацей Мальковський свого часу реально впливав на якість навчання в міських школах. Він був заступником президента з питань освіти. І якось так вийшло, що коли він уже не обіймає цю посаду, його турбота про діточок зросла. Можливо, ця деградація пішла йому на користь, бо з нижчої позиції він нарешті дозрів до усвідомлення проблеми.
Гірше, якщо, як пам’ятник дядькові Анджею, турбота Мальковського про дітей могла б послужити для збирання голосів на майбутніх місцевих виборах на посаду президента міста. Але про це ми дізнаємося за два роки.
Наостанок, начебто для відпочинку, я занурилася в колонку Анжеліки Кшемінської (BolecMamy) і боляче вдарилася об дно. Анжеліка написала текст під назвою «Я сиджу на коні».
BolecMama завжди займалася проблемами матерів, тому назва була дивною. Свою колонку Анжеліка почала із запитання, типового для кольорових жіночих журналів:
Не знаєш, що робити зі своїм життям? Відчуваєш монотонність повсякдення? Ти завжди вважала, що ти фантастична, маєш бути знаменитою, і всі повинні тобою захоплюватися...
Відповідь авторки на ці запитання була цілком незрозумілою:
Немає нічого простішого — купи «слизьку ковдрочку» й покращ своє життя, водночас позбувшись маленького шкідника, який «обмежує тебе в розвитку».
Я прочитала й подумала: а) авторка збожеволіла; б) авторка збожеволіла, а фахівець призначив їй терапію за допомогою літературної творчості; в) авторка все-таки мусила впасти з цього коня головою вниз. І що це, в біса, за «слизька ковдрочка»?!
Справа прояснилася в подальшій частині тексту. У цей «жартівливий» чи «іронічний» спосіб Анжеліка описала своє розчарування через те, що побачила матір Мадзі на обкладинці Super Express. Катажина В. позувала на цій обкладинці, сидячи на коні в бікіні. Усе стало зрозуміло. І назва, і, на жаль, «слизька ковдрочка».
Сумно, що Bolec-Mama, яка, напевно, має інші переваги, робить те, чого їй не варто було б торкатися, а ніхто з друзів, і вже точно ніхто з редакції, не пояснить їй цього.
Анжеліко, тобі не слід публікувати те, що ти пишеш. А якщо ти й надалі це робитимеш, усвідомлюй, що робиш це погано. Але визнаю: хоча писати ти не вмієш, принаймні цього разу твої наміри були чистими й щирими. На відміну від людей, які роблять добрі речі, але їхні наміри можуть бути начищеними.
(Гражина Ханаф)