Czy uczcisz rocznicę katastrofy pod Smoleńskiem?
Ще дванадцять місяців тому це була трагедія з великої літери. Monika Olejnik плакала. Розум спав, а прокидалися національні демони. Страх, ненависть, приниження, почуття кривди й несправедливості. Офіційно можна було бути лише серйозним і співчутливим. Хто мав інші відчуття, заради спокою мовчав.
Bolesławiec огорнула жалоба, а той, хто її не дотримувався або кого підозрювали в цьому, міг отримати SMS від міського чиновника, що він скотина. Місцеві портали — більші й менші — змінили вигляд на жалобний. Деякі припинили трансляцію реклами, можливо, всупереч волі рекламодавців. Але хто питав би їхньої згоди перед лицем Трагедії. Місцеве телебачення теж підготувало чорно-білу заставку (але лише в понеділок, 12 квітня, бо на вихідних, як завжди, не працювало). Люди, які запланували на Той День весілля, хрестини, заручини та інші радісні урочистості (і не могли скасувати бронювання закладів), боялися, що інші сприймуть їх так, ніби вони оскверняють могили героїв. У цю трагічну суботу ніхто не наважився розважатися, бо народ страждав.
А жалоба тривала без кінця. Через тиждень після катастрофи жінки в перукарні готувалися до інших радісних урочистостей і казали, що йдуть розважатися й зовсім не переймаються тим, що подумають люди. Але якось боязко стишували голос і озиралися, хто їх слухає. Вони боялися зачепити чиїсь релігійно-національні почуття. Треба визнати, що ті, хто мав католицько-польські почуття, були найбільш агресивними. Кожного, у кого виявляли неповагу до жертв, вони були здатні таврувати.
Не можна було дозволити собі навіть найменшого критичного зауваження про померлого президента. Стиснуті до межі витривалості корсетом болю та єдино правильних способів його вираження, ми пускали «антинаціональні», смердючі гази про холодне пиво Lech, пояснювали скорочення PiS як «лети й падай». Або замислювалися, хто підмінив тіло в президентській труні, бо до Смоленська полетів сварливий і не найкращий політик, а привезли останки державного діяча й національного героя, гідного поховання на Вавелі. У публічному просторі не було місця для вираження смутку, але також і байдужості до смерті чужих людей. Ми навіть не встигли замислитися, що насправді відчуваємо, коли нам уже сказали, що слід відчувати.
Минуло дванадцять місяців. Час перевірив торішніх учасників жалоби. Іноді вражає їхня кардинальна зміна ставлення до трагедії. Адміністратор сайту, який дванадцять місяців тому погрожував модерувати некоректні, зневажливі дописи про катастрофу літака, цього року пише, як і деякі користувачі його порталу, що тема Смоленська його не цікавить, і додає: «Якщо тільки не буде дощу, то треба продовжувати сезон барбекю плюс якась вечірка».
Виявилося, що торішній біль, пережитий так інтенсивно, був позою, нав’язаною емоцією, з якою ніхто не зіткнувся. Саме так годилося поводитися. Стадно висловити жаль і стадно плакати. Сьогодні це викликає огиду, але й далі ніхто про це не говорить. Ми піддалися трагічній істерії, а деякі найвідчайдушніші учасники жалоби, як виявляється, обвели нас навколо пальця.
Минув рік, і варто запитати себе, що ми відчуваємо. Поховання Maria і Lech Kaczyński на Вавелі мало вшанувати поляків, а стало порожнім жестом. Тому що рішення про поховання було нав’язане згори. Люди не мали шансу ні його обдумати, ні ухвалити. І таким чином, парадоксально, громадянам продемонстрували цілковиту неповагу. Ми дізналися, що, так, нам дозволено оплакувати, але вирішувати — вже ні.
Трагедії можуть навчити спільноти багатьох добрих речей. Але лише трагедії, пережиті свідомо. Ті, про які дискутують. Коли можна вільно говорити про почуття, без істерії та нав’язаної правильності. Рік тому ми не мали такого шансу. Можливо, дамо його собі цього року.
Grażyna Hanaf