Patrycja i Mariusz

Наша історія прийомного батьківства почалася у вересні 2021 року. Однак набагато раніше в наших серцях зародилося величезне бажання бути багатодітною сім’єю. Коли народилася Marika — наша біологічна донечка, ми дуже хотіли «подбати» про братика чи сестричку для неї, але виявилося, що, на жаль, я не можу знову завагітніти. Ми з чоловіком змирилися з цим фактом. Наша донечка Marika, підростаючи, постійно запитувала: «Мамо, тату, коли в мене буде сестричка, братик?». Це дуже зворушувало наші серця й спонукало нас відкритися до усиновлення, адже ми ще не знали про інші форми батьківства.

Коли ми познайомилися із Żaneta та Jarek, які є прийомною сім’єю, то дізналися про можливість створити більшу сім’ю іншим способом, ніж усиновлення. Саме вони розповіли нам, що таке прийомна опіка. Завдяки Żaneta та Jarek ми також познайомилися із сестрою Agnieszka з дитячого будинку, яка направила нас до PCPR, до пані Alicja. Нам розповіли, скільки дітей у нашому районі потребують люблячих сімей, які забезпечать їм багато любові, терпіння та безпеки, щоб вони могли зростати. Тоді ми також дізналися, що в нашій лікарні є малюк, який чекає на сім’ю. Ця інформація настільки зворушила наші серця, що у вересні 2021 року в нашому домі з’явився 6-місячний Kubuś, а разом із ним — ще більше радості й любові. Прийомна опіка приносить нам величезне задоволення, відкриває наші серця для ще більшої любові й радості та допомагає нам ще повніше реалізувати себе в ролі батьків. Любов, яка зростає в домі, виливається на все довкола. Спостерігати, як діти разом відкривають для себе світ, радіють йому та постійно вчаться чогось нового, — чудово. І найважливіше те, що ми можемо дати відчуття безпеки, близькості й любові тим, хто цього потребує, а також оточити їх необхідною турботою, щоб вони могли зростати й у майбутньому стати чудовими людьми.

Krzysztofa i Sebastian

Наша пригода з прийомним батьківством почалася 21.01.2009 року, після того як ми отримали телефонний дзвінок із Центру соціальної допомоги у Węgliniec: батьки неповнолітньої Gabriela, якій тоді було 3 місяці, не можуть виконувати батьківські обов’язки через зловживання алкоголем. Коли дитина потрапила під нашу опіку, ми вирішили пройти навчання для прийомних та усиновлювальних сімей у Zgorzelec. Мій чоловік був хрещеним батьком Gabriela, і це також вплинуло на наше рішення взяти її під свій дах. У нас із чоловіком було четверо власних дітей, тому рішення було для нас непростим. Період адаптації минув дуже добре: наші діти швидко прийняли ситуацію, і великих проблем не виникло. Звісно, бували важкі ночі, і нам знову довелося звикати до нічних пробуджень, але й цей час минув успішно. Gabrysia була в центрі уваги як нова маленька членкиня сім’ї, і кожен приділяв їй багато уваги. Вона росла разом із нашими дітьми як рідна сестра, без будь-якої дискримінації чи ревнощів.

У травні 2010 року народилася сестра Gabriela — Natalia, яка перебувала під опікою батьків 2,5 року, після чого ситуація зі зловживанням алкоголем біологічними батьками дівчат повторилася. Тому у 2012 році ми отримали ще один телефонний дзвінок, цього разу від працівників PCPR у Bolesławiec, які запитали, чи могли б ми також взяти під опіку 2,5-річну Natalię. Цього разу рішення було набагато складнішим, оскільки дівчинка потребувала психологічної допомоги. Вона була розгублена й налякана, уже знала, хто її мама, а хто тато. Після тривалих роздумів і розмов із чоловіком ми зрештою вирішили також взяти її під опіку. Нам було важко прийняти це рішення, але ми не хотіли, щоб сестер розлучили. Natalia не могла звикнути до того, що за один день опинилася в іншому місці. Вона замкнулася в собі. З часом усе поступово почало нормалізуватися. Вона почала відкриватися нам і поволі налагоджувати словесне спілкування.

Через багато років ми стали великою люблячою сім’єю. Наші зусилля окупилися. Дівчата виросли хорошими ученицями, і з ними немає проблем. Наші старші діти стали батьками, а ми — бабусею й дідусем. Ми щасливі та пишаємося всіма нашими дітьми.

Paula i Paweł

Рішення стати прийомною сім’єю було прийняте ще в період наших заручин. Багаторічне волонтерство в дитячому будинку, кілька років, які Paweł провів вихованцем дитячого будинку, контакти з прийомними сім’ями, до яких потрапляли знайомі діти, часті розмови, обмін життєвим досвідом, а також приклад друзів, до яких потрапили шестеро дітей, вплинули на наше рішення створити прийомну сім’ю.

Ми є професійною прийомною сім’єю трохи менше ніж пів року. Ми не планували приймати дітей одразу після весілля. Однак рішення змінилося, коли ми дізналися, що в прийомну сім’ю потрібно влаштувати двох маленьких знайомих нам дівчаток — сестер: 3-річну Elżbieta та 2-річну Patrycja. Дівчатка потрапили до нас за день до нашого весілля. Для нас було великою радістю, що вони могли супроводжувати нас у такий особливий день — день укладення шлюбу. Спочатку було нелегко: нові ролі дружини й чоловіка, а також прийомних тата й мами. Дівчатка швидко адаптувалися до нас. Їм допомогли любов, стабільність, відчуття безпеки, час і увага, які ми їм приділяли, а також тепло сімейного дому. Усе це сприяло тому, що дівчатка почали відкриватися, довіряти нам і частіше усміхатися. Це створило для них умови для правильного розвитку. Нас тішить кожна спільна мить і те, що ми можемо спостерігати, як швидко вони розвиваються.

Наші серця відкриті, і ми готові прийняти наступних дітей. За кілька днів до нас потрапить новонароджений — просто з лікарні. Хоча розставання бувають важкими й болісними, ми не шкодуємо про своє рішення. Ми прагнемо дарувати любов і тепло там, де їх бракувало, — хоча б на деякий час. Ділитися тим, чого діти ніколи не відчували, адже «більше щастя в тому, щоб давати, ніж брати…»

Dominika i Mariusz

Ми є прийомною сім’єю з 2015 року. Прийняти це рішення нас спонукала смерть нашої біологічної доньки. Ми піклувалися про неї 20 років. Після її смерті ми вирішили заповнити порожнечу, яка після неї залишилася.

Спочатку ми планували усиновлення. Після розмов із координаторками з PCPR ми вирішили стати прийомною сім’єю. Сповнені побоювань, пов’язаних із великою відповідальністю та обов’язками щодо чужих дітей, ми зробили цей крок. Наше завдання — дати їм відчуття безпеки, підтримку й люблячий дім, що сприяє помітному покращенню поведінки, навчання та набуттю впевненості в собі. Найбільше щастя нам приносить те, що ми бачимо, як у дітей, які потрапляють до нас, покращуються самооцінка й психологічний стан, і як вони щасливі з нами. Під час спільних поїздок ніколи не буває нудно. Ми знайомимося, разом граємося, бешкетуємо та розмовляємо. Коли діти щасливі, щасливі й ми. Проблеми в прийомній сім’ї такі самі, як і в будь-якій біологічній родині. У всьому ми завжди маємо підтримку PCPR. Яка наша відповідь на запитання: чому варто стати прийомною сім’єю? Це заняття приносить велике задоволення, адже ми можемо комусь допомогти, а наші зусилля, спрямовані на те, щоб дати дітям нормальний дім, не марні. Тому ми радимо всім — і сміливим, і менш сміливим — прийняти дітей і забезпечити їм безпечний, стабільний дім, де вони будуть щасливими. Діти справді вміють віддячувати.

Żaneta

Відколи я вийшла заміж, завжди хотіла мати велику сім’ю та багато дітей. На жаль, у мене народилося лише двоє синів, які нині вже дорослі.

Тим часом я розлучилася з чоловіком, але бажання мати велику сім’ю не зникло. Мої біологічні сини вже фактично живуть окремим життям. Я дедалі частіше замислювалася про прийомну сім’ю для дитини, яка потребує допомоги. Однак усі мене відмовляли, кажучи, що самотня жінка не може виконувати таку функцію. Тим часом доля вирішила, що я влаштуюся працювати до дитячого будинку. У групі я мала п’ятнадцять дітей віком від 8 до 20 років. Як вихователька я відповідала за трьох із них. Наймолодший був хворим і створював виховні проблеми. Він потребував більше уваги й турботи, ніж інші діти, які перебували з ним у дитячому будинку.

Два роки тому я наважилася на крок, який змінив усе моє тодішнє, теперішнє й майбутнє життя. Хлопчик, про якого йдеться, виписався з лікарні після планових обстежень, а я, маючи коротку відпустку, вирішила взяти його із собою в село, до моїх батьків.

Виявилося, що дитина одразу знайшла з ними спільну мову. Він почувався як удома. Одразу почав називати їх бабусею та дідусем. Мої сини також чудово вписалися в роль потенційних «старших братів». Однак я почала сумніватися й ставити собі безліч запитань: чи справді я впораюся з вихованням ще однієї дитини, до того ж скривдженої батьками та обтяженої хворобою нирок. Після повернення з відпустки я щиро поговорила із синами, і ми одностайно вирішили, що відтоді, як хлопчик знову перебуває в дитячому будинку, стало якось сумно, а загалом було веселіше, коли він був із нами. Тоді я подала документи до PCPR у Bolesławiec, пройшла курс для прийомних сімей і вже майже два роки є мамою чудового 11-річного хлопчика.

Якщо озирнутися на ці два роки, чи змінила б я своє рішення? Ніколи в житті! Навпаки. Я замислююся над створенням безпечного й люблячого дому для ще однієї скривдженої дитини. Пам’ятаймо: любов примножується тоді, коли нею діляться.

Anna i Marcin

Ми є прийомною сім’єю зовсім недовго — лише три місяці, але щасливі, що прийняли таке рішення. Усмішка нашого малюка й радість, яку він приносить у наше життя, безцінні. Чому ми вирішили це зробити? Тому що добро й любов примножуються, коли ними діляться. Діти, які потрапляють до прийомних сімей, несуть наслідки й страждають через безвідповідальні рішення своїх батьків. Не дозволяймо, щоб тендітні й беззахисні істоти, які часто зазнали різних кривд, не пізнали любові. Цим дітям не потрібні гроші, брендовий одяг чи закордонні подорожі. Єдине, чого вони прагнуть, — бути бажаними й коханими. Кожен із нас може створити місце, де дитина почуватиметься в безпеці, але передусім буде коханою. Достатньо поділитися своїм часом і теплом, і проблеми, які можуть виникнути, зникають. Найкращий дар для іншої людини — дар самого себе.

Urszula i Leszek

Дорогі майбутні прийомні батьки! Мене звати Urszula, і разом із чоловіком Leszek уже десять років, тобто з грудня 2011 року, ми є прийомною сім’єю для хлопчика на ім’я Klaudiusz. Перш ніж вирішити стати прийомною сім’єю, ми поїхали до моєї давньої шкільної подруги, яка створила дитячий будинок сімейного типу для дванадцяти дітей. Відтоді як ми побачили цих дітей — життєрадісних, доглянутих, у домі, сповненому любові й турботи, — ми також захотіли стати такою сім’єю. Ми мріяли стати професійною прийомною сім’єю. Однак життя мало для нас інші плани. Першим кроком було записатися на курс для прийомних сімей. Курс проходив раз або двічі на тиждень. Про те, що ми відвідуємо такий курс, не знав ніхто з наших рідних чи знайомих. Ми не хотіли, щоб хтось відмовляв нас від цього рішення. Під час курсу ми мали пройти триденне стажування в дитячому будинку. Ми точно пам’ятаємо перший день. Ми прийшли трохи збентежені й зацікавлені. Того дня дітей майже не було, за винятком кількох, бо саме тривали заняття в школі. Першою дитиною, яку ми побачили, був маленький, худенький і дуже гарний хлопчик. Він стояв біля стіни й дивився на нас. Я підійшла до нього й запитала: «Як тебе звати?». Хлопчик стояв і дивився своїми гарними очима, але нічого не говорив, і тоді одна з виховательок сказала, що його звати Klaudiusz і що він нечуючий. Я хотіла взяти його за руку, але він не довіряв. Лише коли чоловік подав йому руку, хлопчик пішов із нами оглянути дитячий будинок. Відтоді він увесь час був із нами, особливо з чоловіком, адже я займалася маленькою дівчинкою та іншими дітьми. Він ставав дедалі довірливішим і життєрадіснішим. Саме тоді ми зрозуміли, що Klaudiusz обрав нас своїми опікунами. Іноді ми могли брати Klaudiusz додому на вихідні. Одного разу, коли ми відвозили хлопчика до дитячого будинку, він страшенно плакав і просив нас зупинитися. Він показував, що хоче поїхати до нашого дому, і тоді ми вирішили, що саме Klaudiusz буде тією дитиною, яка залишиться з нами. Ми перестали боятися, що не впораємося, адже він був нечуючим хлопчиком із дитячим церебральним паралічем. У нього була нестійка хода, і він не міг довго всидіти на одному місці. Йому потрібно було приділяти більше уваги, їздити до багатьох лікарів — невролога, ендокринолога, кардіолога. З часом усе почало нормалізуватися. Він перестав прокидатися вночі з криком, мочитися перед поїздками до дитячого садка та школи для нечуючих дітей у Wrocław, напружувати руки так, що нам із чоловіком доводилося одягати його разом, адже одна людина не могла сама одягнути п’ятирічного хлопчика. Пам’ятаємо перший День матері в школі. Klaudiusz, здається, до кінця не знав, що ми приїдемо. Побачивши нас у залі, він швидко підбіг, щоб нас обійняти. Саме такі моменти змушували нас ніколи не шкодувати про рішення стати прийомною сім’єю. Ми ставимося до нього як до нашого другого сина. Наш біологічний син є старшим братом Klaudiusz. Вони дуже добре ладнають. Szymon уміє домогтися від Klaudiusz таких речей, як допомога з прибиранням, розумне користування мобільним телефоном і комп’ютером. Klaudiusz іноді злиться, що не може користуватися цими речами, але розуміє, що робить неправильно, і що старший брат має рацію. У нашій прийомній сім’ї лише одна дитина. Ви, дорогі батьки, можете прийняти більше дітей і водночас більше обов’язків, але також і більше радості. З власного досвіду ми можемо порадити вам кілька корисних речей. Боріться за своїх дітей — майбутніх, які потраплять до вас. Ви отримаєте допомогу від працівників PCPR — це доброзичливі, ввічливі люди, готові допомогти. Вони приходитимуть до вас додому, адже така їхня робота, але заздалегідь попереджатимуть; вони проводять курси для сімей у приємній атмосфері, організовують пікніки, наприклад з нагоди Дня прийомного батьківства. Працівники дитячого будинку також можуть вам допомогти. Іноді знайдуться люди, які прямо скажуть, що ви робите це заради додаткової матеріальної вигоди, але не переймайтеся цим — завжди відповідайте з усмішкою на обличчі.

Наш нечуючий хлопчик Klaudiusz нині має два імпланти слуху. Раніше він користувався слуховими апаратами, які не покращували його слух, тому ми вирішили за будь-яку ціну подбати про відновлення слуху, попри те, що багато людей відмовляли нас від операції. Нині він вчить нові слова й радіє, що може вимовляти їх дедалі більше. Він навчається в школі жестової мови. Ми також навчалися, але дуже недовго, тепер вчимося самостійно. Ми хочемо, щоб Klaudiusz чув і говорив заради власної безпеки.

Завдяки курсам для сімей ми познайомилися з іншою чудовою прийомною сім’єю. Досі підтримуємо ці стосунки. Допомагаємо, підтримуємо й радимо одне одному в різних справах. Люди, які вирішують пройти курс, як ми помітили, — сміливі люди, які багато пережили у своєму житті, але передусім це ті, хто хоче подарувати любов іншій людині — тій, яка найбільше її потребує та вміє відповідати взаємністю. Нашому вже п’ятнадцятирічному синові, попри його вік, подобається обійматися й міцно обіймати інших. Можливість подарувати іншій людині любов — прекрасний досвід, і кожному, хто вирішить зробити такий крок, ми бажаємо сміливості та наполегливості.

Повіт:

Осіб, які розглядають можливість стати прийомним опікуном, запрошуємо звертатися до працівників Повітового центру допомоги сім’ї в Bolesławiec:

  • за телефоном: 75 612 17 81–89,
  • особисто: у приміщенні Центру за адресою: pl. Marsz. J. Piłsudskiego 2 у Bolesławiec (так званий «округляк»).