Ми вже знаємо, що сталося. Неймовірна трагедія. «Неймовірна» — мабуть, найдоречніше тут слово. Чи хтось ще два дні тому міг собі TO уявити?!!
Ми всі вже знаємо, що сталося. Для мене тепер найважливіше питання: Що буде далі?
Як і багато хто з нас, учора я чимало часу провів, недовірливо вдивляючись у телевізор, переглядаючи фотографії зі смоленського лісу та слухаючи численні висловлювання, численні слова, що лунали в різних студіях. Ці слова були сповнені болю, часто це були мудрі й важливі слова… Згадували тих, кого від учора вже немає серед нас. І вже ніколи не буде. Тож іще важливішим є питання, яке я вже одного разу поставив: Що буде далі? Чи ця страшна, неймовірна трагедія щось змінить? Що зміниться в нас, у нашій країні?
Моя відповідь, на жаль, буде песимістичною. Я дуже боюся, що ні. Що мало що зміниться. Чому я так думаю? З багатьох причин, і одна з них — той факт, що я вже чимало років живу на цьому світі, а всі ці роки провів у Польщі. А протягом останніх 20 років досить уважно спостерігаю за тим, що в нас відбувається, і намагаюся робити висновки. Ідеться тут не лише про так звану політику. Ідеться про щось значно ширше — про те, що сягає глибоко в історію, у наші національні чесноти, але й вади. Ну і, нарешті, є така річ, як аналогія. Ми вчимося за допомогою аналогій.
Учора у висловлюваннях, які я слухав, досить часто поверталися до подій п’ятирічної давнини. П’ять років тому, майже день у день, помер Jan Paweł II. Наш Папа. Ми всі пам’ятаємо ті дні. Дні зосередження, молитви, смутку. Тоді також лунало багато слів, мудрих слів — про потребу змін, про потребу об’єднання народу, який і далі так глибоко розділений, про потребу примирення. Пам’ятаємо ці картини: море палаючих свічок на Краківських Блонях, так само в усіх містах Польщі, зосереджені обличчя людей, які моляться в церквах… І ще один характерний момент: уболівальники двох краківських клубів, Wisła та Cracovia, які роками ворогували між собою, та їхня заява: кінець боротьбі, кінець ненависті, відтепер мир, ми робимо це заради Нашого Папи. Це було прекрасно!
І тривало, здається, тиждень. Через тиждень вони знову почали битися. Зрештою, не лише вони. Через пів року після тих подій відбулися президентські вибори, потім парламентські, потім наступні… і все повернулося до «норми».
Чи тепер буде інакше?
Спостерігаючи за поведінкою наших політиків — і тих, що нагорі, і тих «наших», місцевих, тут, унизу, — протягом цих останніх п’яти років я дуже сумніваюся.
Ось наближаються чергові вибори — одні, другі. І я дуже хотів би сказати через, скажімо, пів року; дуже хотів би сказати, що сьогодні помилявся.
Зрештою, це стосується не лише політиків. Коли читаєш різноманітні «дискусійні форуми» в Інтернеті, перше, що впадає в очі, — неймовірне (знову це слово!) море агресії, ненависті, нетерпимості — такі словесні помиї, які люди виливають одне на одного, насправді без жодних істотних причин. Чи щось тут зміниться?
Я дуже боюся, що ні…
А може, все-таки? А може, станеться диво? А може, нарешті щось у нас зламається, щось зміниться в нашій свідомості? Може, принаймні спробуємо інакше?
Зокрема, завдяки пам’яті та повазі до тих, хто загинув учора…
І, можливо, тоді ця страшна трагедія набуде якогось глибшого сенсу? Може, тоді нарешті закінчиться наше національне прокляття?
Robert Rosiński