Чому ми це робили, про що не говоримо вголос, але кожен це знає, хоча під тортурами не зізнався б? Як ми могли це робити? Так деморалізувати малечу, так її кривдити, так спотворювати ці маленькі, чисті душі? Навіть на релігії ви писали ті контрольні разом із дитиною, так?
А вчителі справді постаралися, запустивши всі ці щити антибатьківської підтримки. Хитромудрі способи оцінювання, поділ на групи, кожна контрольна — інша техніка, час обмежений до межі, щоб не зазирнути в Google. І що? І все одно ми були кращими. Ми перемогли! Біло-червоні — кольори непереможних!
Якби вчителі вклали стільки зусиль у навчання своїх учнів, скільки вони вклали у вигадування способів перевірки того, чого не навчили на дистанційних уроках, ми мали б геніїв! Це був би рай на землі. А так довелося допомагати дитині.
Чому? Тому що оцінка — найважливіша! Йдеться про перемогу! Не знання, не те, що залишається в голові, — це не має значення в польській школі. У цій системі ми боремося лише за середній бал. За п’ятірки, шістки, за проміле після коми! А якщо боремося, то до кінця. Це за честь, за Польщу, за все на світі! Бо мати Ковальського сидить на дистанційному навчанні й теж допомагає своєму писати контрольні, а батько Новака закінчив політехніку і розв’язує за нього завдання з точних предметів.
Та що там діти, що там практичні знання, що там усі ці психологічні балачки про те, як навчається мозок і що важливо, аби знання, які передають дитині, були потрібними та практичними. Нічого! Усе це в багнюку — ми йдемо за оцінкою!
Два дні тому я зустріла маленьку людину, яка поверталася зі школи змученою. Питаю її, як справи, як життя, як школа? Відповідає, що жахливо, у школі нудно, погано й безглуздо, що на дистанційному навчанні було краще. Менше шуму, крику, стресу. І раптом питає, чи хочу я побачити його оцінки? Звісно, хочу! Хлопчина дуже класний і розумний, до того ж він мені подобається. Кажу: давай оцінки. Він відкриває на своєму телефоні застосунок з електронним щоденником і з гордістю показує мені підсумкові оцінки. Самі п’ятірки згори донизу. Я заніміла. Кажу хлопцеві, що вітаю його, що це викликає повагу, бо це страшенно багато роботи, бо це кров, піт і сльози.
Але в голові якийсь голос підказує мені, що мати ці п’ятірки під час пандемії — божевілля, у цій школі, де важливо визубрити, скласти й забути, але я мовчу. Не питаю його, чи пам’ятає він щось із того, що стоїть за цими п’ятірками? Чи, наприклад, знає дату підписання Версальського чи Брестського договору, чи може щось розповісти про ковалентний зв’язок або електронегативність, чи назвати кілька приток Одри, або типологію природних ландшафтів у Польщі. Або хоча б чи знає, як називалося дерево, що росло під вікном Ані з книжки «Аня із Зеленого Гаю»? Коли я так на нього дивлюся, думаю: а може, він усе це знає? А може, це я помиляюся?
І ще раз вітаю його, а він відповідає мені, що за одиницю його мама вбила б його. Він каже це сонячного дня, легко, безтурботно. А мене морозить. — Твоя мама не вбила б тебе, що ти таке кажеш?! — заперечую я. — Вбила б мене! — відповідає класна дитина з глибокою переконаністю в правдивості свого переконання. Ми сміємося, адже це просто такий жарт.
Батьки, ви ж не вбили б свою дитину через одиницю?! Ну, насварили б, забрали телефон, якось покарали б, щоб дитина добре запам’ятала, але не вбили б? Правда ж?
Grażyna Hanaf