Данута Машліцька, колишня діячка «Солідарності», інтернована 1984 року за поширення антидержавних листівок, записала свої спогади з вісімдесятих років. Поштовхом до написання книги стала інформація про те, що прокурор С., який її заарештував, страждає на хворобу Альцгеймера. Прагнучи залишити слід у пам’яті про себе, близьких і часи, що минули, Данута Машліцька написала «Зникопис».
Сьогодні не лише прокурор С. страждає на втрату пам’яті. Польська історична пам’ять не в найкращому стані. Усі пам’ятають далекі часи Грюнвальдської битви, коли ми перемогли Тевтонський орден, але ніхто не хоче пам’ятати тих, хто наважився виступити проти Дорогого Соціалізму* лише кілька десятиліть тому.
Молода двадцятирічна Каміла, яка передруковувала книгу Машліцької, із великим захопленням читала записи про часи, про які зовсім нічого не знала. Вона без жодного збентеження сказала на зустрічі, що в школі її цього не вчили. Присутні в залі свідки й герої тих часів нагородили її оплесками.
Вперше я почувалася дурною
Данута Машліцька була інтернована протягом двох місяців. Коли її перевозили з вроцлавської в’язниці на Клечковській до арешту в Любані, вона запитала себе, чи все, що вона робила, мало сенс. Чи принесе те, що сталося з нею та багатьма іншими, якісь плоди і чи буде це пам’ятати? Тоді, як вона пише у «Зникописі», вона вперше почувалася дурною. Вона не почувалася героїнею, яка бореться за свободу. Вона навіть не вірила, що «Солідарність» переможе. Нею керували інші причини. Нею керувала лють. Вона лютувала через сірість, безлад, черги, приниження. Героями були інші: ксьондз Єжи Попєлушко, Куронь, докери, які гинули під час страйків, Валенса.
Інтернована Машліцька понад рік чекала на поновлення права працювати вчителькою. Зрештою вона його отримала. Але не могла вільно обрати місце роботи. Її відправили в найвіддаленіше село, під опіку директорки — дружини убека.
У книзі вона цитує фрагмент вірша Герберта: «Це зовсім не вимагало великого характеру/ наша відмова, незгода й упертість». Антидержавні листівки до її дому приносила пані Аня. Літня, хвора жінка з вічно набряклими ногами, у немодному одязі. Невже так виглядають незламні героїні?
Вони були маленькою групою людей, які боролися з могутньою системою, як пише Машліцька про своїх друзів. Грали в бридж, читали Мрожека, розносили листівки, одного разу переховували у себе Куроня. Ходили на меси за Вітчизну, співали патріотичні пісні, на цвинтарі в Болеславці встановили хрест, який першого листопада нагадував про вбитих у Катині. За ними стежила Служба безпеки, і від цього вони не почувалися безпечніше.
Я записався б до «Солідарності», якби був упевнений, що вона переможе
Восени 1981 року, після зустрічі регіональної «Солідарності» у Вроцлаві, Машліцька з друзями створили в Болеславці осередок профспілки «Солідарність». Залученість учителів була різною. Люди, пише авторка «Зникопису», не поспішали брати на себе нові обов’язки, приймати виклики, боротися. Їх виснажували бідність, черги, продуктові картки та постійно непевна ситуація в країні. Колега-економіст хотів мати гарантію перемоги, щоб вступити до профспілки, а колега-історикиня заявила, що в неї кактус на руці виросте, якщо ці ідіотські вимоги «Солідарності» буде прийнято.
Потім настав воєнний стан. Не вистачало всього. Машліцька згадує суботнє полювання за продуктами, пса Діно, який порвав її карткові колготки, шкільні лінійки, де вихваляли воєнний стан, контрольовані розмови, черги та розклеювання листівок. Повсякденність. Ні надії, ні віри в перемогу.
Живий герой
Хороший герой — мертвий герой. Тоді про нього можна писати пісні, вихваляти й прославляти його. Живий, а тим більше сусід, — малогероїчний. Він помиляється, іноді лається і, на жаль, мусить ходити до туалету. Він настільки не схожий на героя, що сам не вірить у власну велич.
Герої не потрібні після битви. Вони нагадують боягузам і зрадникам, що, попри все, можна було вистояти. Стати на інший бік. Тому їх стирають із пам’яті. Замовчують або знецінюють їхні здобутки. Їх також можна звинуватити в тому, що вони не були готові до зміни влади та її перебрання, що недостатньо постаралися і тепер усе гірше, ніж за Ґєрека.
Машліцька пише, що сьогодні в осередку «Солідарності» вона нікому не потрібна, тому туди не ходить. Вона написала «Зникопис», інтуїтивно відчуваючи, що з пам’яттю людей про новітню історію Польщі відбувається щось погане.
Авторка помиляється, вважаючи, що не потрібна. Нам досі потрібен кожен свідок тих часів, маленькі групи друзів, які боролися з режимом. Щоб свідчити. Людська солідарність і досі є важливою ідеєю. І за неї досі треба боротися.
Якщо герої тих часів вважають, що тоді було легше, бо біле було білим, а чорне — чорним, а ворог був чітко визначений, то вони дуже помиляються. Тоді було так само складно, як і сьогодні, переконати людей у солідарності.
Час уже відкласти вбік ностальгію за минулими часами й перестати озиратися назад. Бути живим героєм означає діяти. Чи то записуючи спогади, чи займаючись іншою діяльністю. Виборювання свободи було лише першою виграною битвою. Сьогодні триває не менш важлива боротьба — за якість свободи.
Якщо герой не загинув у битві, він мусить іти й далі боротися.
* Вислів «Дорогий Соціалізм» походить із «Донесень» Славомира Мрожека. «Донесення» — окремий розділ творчості письменника. Вони виникли як реакція на запровадження воєнного стану, і три з них були процитовані в книзі Данути Машліцької.
(інформація редакції ii)