Станіслав Żurowski, будучи гімназистом, став свідком початку Другої світової війни. Свої молоді роки він присвятив боротьбі на захист батьківщини як військовослужбовець Армії Крайової. Через шістдесят років після тих подій у розмові з Boleslawiec.org він згадує воєнні долі.

Boleslawiec.org: Звідки ви родом?

Stanisław Żurowski: Я родом зі східних кресів, з повітового міста Сарни. Це місто було залізничним вузлом, що сполучав Варшаву з Києвом, а Вільнюс — зі Львовом. Нині це місто розташоване на території Північної України. Там я ходив до школи, а згодом — до гімназії в Любешуві на Поліссі. Це була гімназія отців-піарів.

B.org: Саме в гімназійні роки вас застала війна.

S.Ż.: Я навчався у другому класі гімназії. Тоді саме склав іспити до третього. Війна застала мене, коли я був у свого дядька на канікулах поблизу Ломжі. Не пам’ятаю назви цього населеного пункту. Це було неподалік Східної Пруссії. Коли почалася війна, дядько боявся відпускати мене самого додому. На третій день я вже конче хотів повернутися додому, тоді дядько дав мені сто злотих і коня, і на цьому коні я дістався до Ломжі. Польське військо забрало в мене коня, бо тоді тривала мобілізація.

B.org: Пам’ятаєте свій перший воєнний епізод?

S.Ż.: Я їхав військовим транспортом додому. Це було на залізничній станції Черемха. Німецькі літаки налетіли й бомбардували станцію та військовий транспорт. Я сховався в гайку неподалік вокзалу, а поруч зі мною смертельно поранили майора Війська Польського. Мені вдалося повернутися додому через Брест. Мати зраділа, але батька не було. Він був залізничником, і його мобілізували.

B.org: Якою була мобілізація?

S.Ż.: Переважно призивали резервістів — за кілька місяців до початку війни. Про війну говорили, люди розмовляли про неї. Вони її очікували. Хочу сказати вам, що молодь була пройнята таким патріотичним духом. Сьогодні немає такого патріотизму, який був до війни. Молодь була дисциплінованою, особливо учні середніх, але також і початкових шкіл. Кожне свято — чи то 3 травня, чи 11 листопада — відзначали дуже урочисто.

B.org: Одразу після початку війни ми отримали удар у спину.

S.Ż.: Коли Червона армія прийшла зі сходу, ми пережили страшну трагедію. Ніхто цього не очікував. Навпаки, усі сподівалися на якусь допомогу. Ми знали, що Хель ще обороняється, Варшава ще не впала. Молодь намагалася якось перейти в підпілля.

B.org: Як потім діяло таке підпілля?

S.Ż.: Уже 1943 року скидали «Тихотемних». Ми складали присягу по троє. Зустрічалися, займалися розповсюдженням...

B.org: Але іноді ви сильно ризикували.

S.Ż.: Під час однієї облави 1943 року мене схопили німці. Хотіли вивезти на примусові роботи. Спочатку мене перевезли до міста Рівне. Це було промислово-торговельне місто за 100 км від Сарн. Коли ми зупинилися в місцевих казармах, я вирішив використати всі способи, щоб не опинитися в Німеччині. Нас замикали на окремих поверхах будівлі казарм, але ґрат там не було. Мені вдалося втекти, хоча перед цим у мене забрали документи. Я втік із другого поверху вночі, по підвіконню. Мусив дочекатися, поки охоронець зникне за рогом будівлі. Мені вдалося — я був спортивним, спустився по водостічній трубі й утік до свого дядька, який жив у цьому місті. Документів у мене не було. Я переховувався в дядьковому будинку, на горищі, три тижні. Мені туди приносили їжу. Усі боялися, бо невідомо було, ким є сусіди.

B.org: Попри це ви не боялися повернутися до підпілля?

S.Ż.: Я знову потрапив до нього під іншим прізвищем. Почав працювати в групі монтажників, які ремонтували телефонні лінії. Спочатку я не знав, що всі, хто там працював, були законспіровані в Армії Крайовій, разом із начальником місцевої пошти паном Wróblewski, псевдонім Mecenas. Саме він за домовленістю з німцями організував бригади з ремонту телефонних ліній. Зрештою ми отримали наказ приєднатися до партизанів, до лісових загонів Ryszard. Ми займалися охороною сіл із польським населенням. Здійснювали саботажі, пошкоджували телефонні лінії, розкручували залізничні колії, вели сутички з бандами українських націоналістів з УПА.

B.org: У партизанів не було систем зв’язку. Як загони передавали один одному інформацію?

S.Ż.: Найпростішим способом. Удень селянин орав, а вночі сідав верхи на голого коня й їхав. Сідав на коня — і лісові загони вже знали, де німці.

B.org: Чи була між військовослужбовцями АК та рештою польського війська певна неприязнь щодо спільних дій?

S.Ż.: Ні. Генерал Anders вивів польське військо за межі СРСР, а генерал Berling залишився в СРСР і домовився з комуністами. Завдяки цьому йому вдалося залучити до війська засланців і переслідуваних, які не змогли потрапити до війська Anders. Армія Berling не була вороже налаштована. Вороже налаштованою була польська влада. Bierut був людиною Stalin.

B.org: Повернімося до подальшої долі...

S.Ż.: Зрештою ми отримали наказ взаємодіяти з Червоною армією, коли підійде лінія фронту. Разом ми здобували Рівне. Після захоплення міста нашого командира Ryszard інтернувала Червона армія. Ми не хотіли підпорядковуватися її командуванню, оскільки наше командування перебувало в Лондоні. Я дістався до 27-ї Волинської дивізії, яка дислокувалася на кордоні поблизу Замостя. Ця дивізія налічувала близько семи з половиною тисяч людей. Після боїв із німцями ми були змушені групами пробиратися до інших загонів. Я потрапив до загону Wiktor, у якому воював аж до початку Варшавського повстання.

B.org: Як далеко від Варшави ви були, коли почалося повстання?

S.Ż.: Я перебував над Бугом, у районі Замойського, і там населення досить спонтанно взялося за зброю та хотіло вирушити на допомогу Варшаві. Червона армія пообіцяла подати потяги, щоб забезпечити транспорт. Однак замість того, щоб подати потяг, радянські солдати оточили польські загони, навіть зав’язалася стрілянина. Після цього командир розпустив наш загін, і нам довелося знову перейти в підпілля. Пізніше я перебував у Холмі, мені вдалося дістатися до Любліна.

B.org: Вам довелося приховувати свій зв’язок з АК?

S.Ż.: Я потрапив до війська разом із чотирнадцятьма військовослужбовцями АК. Ми не могли зізнатися, що ми з АК. Усіх бійців АК вивозили до таборів СРСР. Я вступив до офіцерської школи бронетанкових військ у Холмі, під черговим прізвищем. Закінчив школу в званні поручника. Мене демобілізували, оскільки військова розвідка розкрила, що я був в Армії Крайовій. Згодом у мене були неприємності в Управлінні безпеки.

B.org: Зрештою ви опинилися в Болеславці.

S.Ż.: Так, у Болеславці я почав працювати 1947 року і знову мобілізувався в тутешніх казармах.

B.org: Як ви прокоментуєте останню подію з антипольськими плакатами?

S.Ż.: Вивезення до Німеччини були, це правда, що не можна було забрати майно. Я був тут у квітні 1947 року, але не бачив випадків переслідування німців поляками. Можливо, якісь пограбування й були, як це буває після війни, але про якісь злочини не було чути. Плакати були неприємною провокацією.

B.org: Дякую за розмову.

Marcin Zabawa