Конфлікт за кордон із Чехословаччиною повернувся на завершальному етапі Другої світової війни. Передусім він відомий як суперечка за Заользя. Не менш цікавою є історія територіальних претензій щодо Нижньої Сілезії. Сьогодні я зосереджуся лише на цій темі. Це питання дуже складне. У його вирішенні з обох боків були задіяні дипломатичні служби обох країн.
Спочатку треба чітко зазначити, що тут ідеться про польсько-чехословацький, а не, як часто можна зустріти, польсько-чеський конфлікт. І в міжвоєнний період, і після 1945 року існувала чехословацька держава. Не лише чехи були зацікавлені у спірній території. На Спиші та Ораві навесні 1945 року діяла словацька адміністрація. Червона армія терпіла її присутність. Там також функціонувала словацька міліція, виведення якої вимагав Тимчасовий уряд РП. Лише зауважу, що територію Орави й невелику частину Спишу Польща силою зайняла в жовтні 1938 року. Це було наслідком політики «миру за будь-яку ціну», підписаного в Мюнхені 30 вересня 1938 року. На його підставі Чехословаччина мусила відмовитися від судетських німецьких земель на користь Третього рейху. Польща скористалася складним становищем Праги. На жаль, такі дії принесли Польщі «чорний піар». У Західній Європі силове захоплення Заользя, Спишу та Орави розцінили як сприяння повільній анексії всієї Чехословаччини. Звичайно, громадська думка була вибірковою. Вона забула, що саме західні держави (Велика Британія, Франція, Італія) вирішили передати територію суверенної держави, якою був наш південний сусід.
Натомість у вересні 1939 року словацькі війська увійшли на Спиш і Ораву та знову зайняли цю територію.
У 1945 році важливим питанням була приналежність Заользя. Під цією розмовною назвою мається на увазі саме західна частина Верхньосілезького Цешинського князівства зі столицею в Цешині. Князівство існувало до 1918 року й тоді входило до складу Австро-Угорської монархії. Польське панування в князівстві завершилося 1653 року, коли згасла місцева лінія П’ястів.
Як бачимо, Польща цілком мала право вимагати приналежності цієї території. Наприкінці Другої світової війни дискусія про Спиш та Ораву вже була другорядною. Чехословацька влада навіть відмовилася від боротьби за цю територію. Вона вважала, що передача Орави та Спишу зміцнить її в дипломатичній боротьбі за Заользя й колишню німецьку Нижню Сілезію. Чехословацький міністр інформації Václav Kopecký вимагав від свого уряду залучитися до здобуття Клодзької улоговини, районів Рацибожа та Глубчиць. Він аргументував це тим, що Польща отримає значні німецькі території.
Ще далі йшла Чеська Сілезька національна рада. На її думку, до Чехословаччини слід було приєднати також Легницький, південну частину Вроцлавського та Свідницького, а також такі міста: Ниса, Клодзько, Ополе, Глівіце, Рибник і Пщина. [Zob. W. Rojek, Kształtowanie się polsko-czechosłowackiej granicy państwowej w 1945 r., s. 439].
Чехословацька влада офіційно звернулася до Москви з проханням дозволити місцевій адміністрації виконувати свої обов’язки. Відповідні накази мали бути передані командувачу Червоної армії на цій території. Чехи також повідомили Вашингтон про плани зайняти Клодзьку улоговину. Водночас влада Чехословаччини наголосила на готовності домовитися з Польщею та поважати міжнародні рішення, які мали бути ухвалені на мирній конференції. Як пише Marek K. Kamiński:
[…] чехословацька сторона, очевидно, прагнула створити в англосаксонських держав враження, що вона була б надійнішим контрагентом, ніж Польща, яка користувалася методом доконаних фактів. [Ibidem].
Для чехословацької сторони «прикордонної проблеми» не існувало. Представники Чехословаччини дуже вправно розігрували на міжнародній арені питання приналежності широкої смуги Нижньої Сілезії. Варто додати, що Клодзька земля до 1742 року справді належала Чеській короні, яка, своєю чергою, входила до складу монархії Габсбургів. Такий стан змінився, коли імператриця Марія Терезія внаслідок Першої Сілезької війни втратила майже всю Нижню Сілезію та Клодзьку землю на користь Пруссії. Такий стан речей зберігався до 1945 року. Крім того, слід пам’ятати, що сучасний польсько-чеський кордон збігається з довоєнним кордоном між Чехословаччиною та Німеччиною.
Надзвичайно цікавою є позиція Tomáš Masaryk — першого чехословацького президента. Його вважають одним із батьків спільної держави чехів і словаків. Він вважав, що новостворена незалежна польська держава вже була історичним пережитком. На його думку, внутрішні конфлікти мали завадити Речі Посполитій побудувати ефективну державу, яка зрештою мала підкоритися сильним сусідам. Такий стан речей, за словами президента, був би чудовим уроком для шовіністично налаштованих поляків.
Але чи був польсько-чехословацький конфлікт настільки серйозним, що загрожував війною? Частина істориків і публіцистів відкидає цю тезу. Тож погляньмо на ситуацію в Нижній Сілезії в той час.
Кордон на території Нижньої Сілезії ще не був остаточно підтверджений. Мирна конференція Великої трійки в Потсдамі відбулася лише в липні 1945 року. На Нижню Сілезію безперешкодно проникали чехословацькі підрозділи — як військові, так і міліцейські. Вони заглиблювалися на 10–12 кілометрів у польську територію. Зокрема, доходили до Рацибожа. У районі Свєрадова також траплялися такі випадки. Чехи претендували, зокрема, на Стог Ізерський і район Свєрадова.
10 червня 1945 року чехословацьке військо з’явилося в Халупках. Чехословацька міліція зайняла Левін-Клодзький, а чехи вже стояли на околицях Рацибожа. На той момент уже кілька десятків населених пунктів Клодзької землі були в руках наших південних сусідів. Їхніми головними цілями були Рацибож, Клодзько та Глубчиці. Прем’єр Edward Osóbka-Morawski 9 червня отримав від чехів дипломатичну ноту про намір зайняти Клодзько. Прем’єр польського уряду вже не мав часу на дипломатичні процедури. Польське військо також привели в стан найвищої готовності. Зайнявши Халупки, чехи викинули всіх поляків із містечка.
Потім 22 червня 1945 року поляки конфіскували в місті всі чехословацькі прапори. 16 червня польська армія зосередила близько 1 000 солдатів у районі Цешина. Поляки були готові увійти на Заользя. Зрештою чехи не зайняли Клодзько, Рацибож і Глубчиці, а поляки не перейшли за Олзу. Причиною стала різка реакція радянської сторони.
Причиною таких сміливих дій чехів могла бути радянська карта з неправильно нанесеним кордоном по лінії Кшижановіце—Одра—Олза. Карту склав підполковник Єпіфанов, офіцер 4-го Українського фронту Червоної армії. Крім того, радянська сторона дозволила вступити в район Рацибожа. Можливо, ця помилка заохотила чехословацьке військо до швидкого втручання. З іншого боку, жодна тимчасова карта чехам насправді не була потрібна. Ще раніше вони висували вимоги щодо районів Легниці, Валбжиха, Єленьої-Ґури, Свєрадова, Свідниці та південної частини Вроцлавського. Лунали також пропозиції передати Чехословаччині Верхню Лужицю. Такі великі територіальні претензії чехословацька сторона обґрунтовувала тим, що Польща отримала значну компенсацію за втрачені Креси, а Чехословаччина мала повернутися до кордонів до Мюнхена (Мюнхенська угода 1938 року). Додатково їй мали дістатися території ворожих держав (Німеччини).
Суперечки не оминули й Снєжку, яка була стратегічною ціллю в Карконошах. Саме на ній здійснювався радіозв’язок. Вершину чехи захопили 17 травня. Відтоді на вершині з’явилися чехословацький прапор і написи чеською мовою. Метеорологічна станція почала надсилати погодні звіти до Праги. У червні 1945 року на Снєжці з’явилося польське військо. Було організовано польський пост, а чехословацький прапор зняли. У вересні метеорологічну обсерваторію перебрали поляки.
У період з 16 до 25 липня 1946 року в Празі відбулися переговори. Польські експерти запропонували Чехословаччині обмін спірними територіями. Усі пропозиції чехословацька сторона відхилила [zob. https://mirsk.eu/goraca-granica/].
Під тиском Сталіна 10 березня 1947 року чехи підписали з Польщею договір про дружбу. Питання кордону врегулювали лише 13 червня 1958 року. Угода передбачала:
- збереження польсько-чехословацького кордону в Цешинській Сілезії станом на 1920 рік
- на Спиші та Ораві — станом на 1924 рік
- ділянка кордону в Нижній Сілезії мала проходити так само, як чехословацько-німецький кордон 1938 року, з Клодзькою улоговиною на польському боці
- коригування кордону 1958 року (передача Чехословаччині поселення Ткаче).
Польсько-чехословацький прикордонний конфлікт був дуже серйозною суперечкою. Він істотно зашкодив відносинам між обома країнами. Фактично жодна зі сторін не отримала більше, ніж їй спочатку гарантувала радянська сторона. Чехи не отримали жодних додаткових територій у Нижній Сілезії, а поляки зберегли status quo на Заользі. Польській владі не вдалося повернути Спиш і Ораву.
Чи справедливий такий кордон? Однозначно відповісти важко. Безперечно, справедливим рішенням є збереження колишнього чехословацько-німецького кордону 1938 року. Очевидно також, що Нижня Сілезія є природною компенсацією за втрачені території на сході. Про цю компенсацію ще під час війни згадував Рузвельт у розмові з генералом Сікорським.
Безперечно, ця суперечка не переросла у війну завдяки втручанню Радянського Союзу, який не міг допустити навіть найменших збройних дій між «братніми народами». Політично це було неприйнятно.
Paweł Skiersinis
Автор є блогером, шанувальником історії, особливо історії Нижньої Сілезії та Польщі. Чому Нижня Сілезія? Як він сам каже: — А чому б і ні? Найцікавіша історія — навколо нас, вона стосується нас самих і наших предків.
І додає: — Я намагаюся показувати історію з іншого боку, цікаво, не по-книжному, без сухих дат і фактів. Мої статті стосуються фактів, яких ми не знайдемо в підручниках і відомих публікаціях. Доля Нижньої Сілезії, безперечно, цікава й захоплива, тож варто іноді присвятити їй хоча б коротку мить.
Більше у блозі Paweł Skiersinis.