Я відчуваю себе вшанованим запрошенням виступити на цьому урочистому заході від імені не лише ветеранів, а й усіх тих, кого доля, як і мене, спрямувала до міста над Бобром після років війни, поневірянь, ран і страждань. Як маленьке насіння дерева, що впало у схвильовані води річки, а течія несе його далеко й довго, аж поки воно нарешті, причепившись до берега, одразу випускає корінці — спочатку маленькі, які, вчепившись у берег, проникають дедалі глибше й далі, а з них виростає могутнє дерево, верхівка якого підмітає хмари. А нове насіння, що падає з цього дерева, започатковує нову долю...
Я виступаю, можливо, це прозвучить нескромно, від імені тих, хто починаючи з 1945 року творив історію цього міста, а тепер несе її тягар. Нас залишилася вже жменька, її представники є в цій залі. Мушу тут перепросити від імені організаторів цих урочистостей за те, що не всіх піонерів тих перших років було запрошено сюди, що частину запрошено в понеділок по обіді до клубу «Пегас» на зустріч поколінь поселенців, які прибули сюди 1945 року, і народжених тут того ж року. Сьогоднішні урочистості розпочинають тривалі святкування, які завершить річниця перемоги, що для нас, поляків, була дуже гіркою, і, як я вважаю, кожен зможе взяти участь у якомусь із заходів.
На жаль, величезна більшість тих, хто творив історію нашого міста, спить вічним сном... Вранці ми віддали їм шану на Апелі полеглих і поклали квіти. Але їхні тіні тут із нами, у цій залі... тож схилимося перед пам’яттю Беняшків, Кумошів, Скоченів, Клоссовських, Вавриновичів, Падевських, Кунецьких, Фрончаків, Тиранкевичів, Галкевичів, Войцеховських, Скорупів, Ямрозів, Бігосінських, отців Громадських, Лекавських, Мухів і багатьох, багатьох інших, які заслужили вдячність міста.
Ми прожили в цьому місті та на Болеславецькій землі пів століття! Це чималий час навіть в історії, а що вже казати про життя людини. І здається, що цілу половину століття промайнуло, наче рік чи два!
На екрані нашої пам’яті, людей, які оселилися тут пів століття тому, записалися події, досі живі й яскраво випромінюють... вони проходять перед очима, мов кадри кіноплівки, які розповідають, як тоді було... немає ні місця, ні часу, щоб я представив хоча б уривки цих спогадів... Для цього знадобилося б багато годин...
Не можу оминути великої ролі болеславецького гарнізону та військового поселення у зміцненні польської державності й освоєнні Болеславецької землі — протягом усіх цих років! Не забув про це (так шанований нами) ксьондз-прелат Władysław Rączka дві години тому в проповіді під час меси. Дякуємо йому за це. На месі ми дякували Богові за те, що пережили війну, що створили тут другу сімейну домівку, на місці тієї, яку залишили там, на сході, хоча своїм корінням були пов’язані з нею століттями...
Малі батьківщини, як писав Czesław Miłosz, обмежені, врослі в минуле, завжди близькі, як власне тіло... замість батьківщин народам надають держави, які є механічним витвором... продовжує Miłosz. Люди сумують за малими батьківщинами, якими були Поділля, Волинь, Віленщина, Новогрудчина, Гродненщина чи, можливо, Боснія... В останні пів століття ми створили тут НОВУ, МАЛУ БАТЬКІВЩИНУ над Бобром! Болеславецьку землю!!!
Повернуся на мить до ролі гарнізону в житті міста та Болеславецької землі. Хто пам’ятає перший парад Польського війська наприкінці травня 1945 року перед жменькою поляків — кожен мав на рукаві біло-червону пов’язку. Тоді тут уперше зіграли «Мазурку Домбровського», і на випаленій ринковій площі залунали польські марші. Як гордо, хоча, можливо, й незграбно, випростувалися близько двох тисяч солдатів, як швидко, риссю, проїхали гармати на кінній тязі, тачанки й ескадрон кавалерії, щоб здійняти якомога більше шуму в цьому місті, щоб цим актом закріпити повернення міста до Вітчизни! У цій залі я бачу їх — солдатів, які марширували на тому параді. Хто пам’ятає, яку роль відігравав Будинок солдата, розташований у центрі міста, названий Мексикою через бешкети, які влаштовували нам офіцери Червоної армії! Хто пам’ятає дивні паради всього полку навесні та влітку 1945 року: зі зброєю, але військові коні, на диво, тягнули за собою плуги, борони, сівалки, а наприкінці літа — жниварки! Ось так військо спочатку розмінувало поля, щоб потім засіяти зерном 90% орних полів усього повіту, які стояли перелогом, а наприкінці літа зібрати врожай і скласти його в стоги! Обмолотом уже займалися селяни-переселенці, які прибували.
Брак часу не дозволяє розгорнути ці питання ширше. Але я не можу оминути й нічний марш з 8 на 9 квітня всієї II армії. Солдати йшли в холод і сльоту, у полотняній формі, несучи на собі багато кілограмів спорядження... а нічні марші по 50 км від Вроцлава до фронту над Нисою тривали багато днів... Багатьох із них я бачу в цій залі... Схилимо голови перед пам’яттю майже 40 польських солдатів, які загинули на Болеславецькій землі, особливо в селах під час переходу через нашу землю... вони також гинули одразу після війни від мін, трагічних випадків або перестрілок між польськими та радянськими патрулями. Їхні обвуглені кістки після ексгумацій спочивають на болеславецькому кладовищі. Сьогодні там стояла військова варта, і ми поклали квіти...
Тут виникає сумний роздум про те, що ЦЮ армію називали не польською, а польськомовною. Щоправда, це військо було об’єктом політичних маніпуляцій, що офіцери від середньої ланки й вище були нам чужими, це були росіяни, правдою є й те, що це військо підпорядковувалося командуванню Червоної армії, так само як на Заході — командуванню військ союзників... Але солдатські маси, молодші офіцери й усі унтерофіцери були поляками й вважали, що, служачи в цій армії, служать батьківщині... Багато хто з них пройшов радянські заслання та табори...
На цьому про військо, пані та панове...
Як і коли така велика етнічно-культурна мозаїка поселенських груп, що прибували з усіх куточків світу, влилася в один живий організм, який б’ється одним польським серцем, — одному Богові відомо! Невідомо, коли це сталося. Поселенські процеси на Болеславецькій землі, ніким не досліджені, надзвичайно цікаві й складні. Послухаймо, звідки прибували поселенці... Як у пісні, яку співав Fetting, поселенці йшли на захід шляхом Великої Ведмедиці, повісивши карабіни й рушниці в тіні дерев...
Першими поселенцями були демобілізовані солдати 13-го кавалерійського полку, який розмістив тут гарнізон наприкінці травня, а також група чиновників, що прибула на початку травня 1945 року з Келецького краю та підготувала адміністративні кадри для Нижньої Сілезії.
Після них прибували військові поселенці з різних полків — старші призовні контингенти, демобілізовані 1945 року. Найбільш згуртованою, характерною поселенською групою були військові поселенці з містечка Świrz на Поділлі, які служили в одному з полків II армії. Вони жили в цьому містечку століттями, у роки війни вели безперервну оборонну боротьбу проти фашистських українських загонів, іноді захищаючись у церкві. Ніби живцем привезли все містечко разом із настоятелем ксьондзом Semenem, дзвонами, церковним обладнанням, бібліотекою, оснащенням сільської пожежної варти. Не могли привезти лише будівлі. Їхні воєнні долі мали стати темою документального фільму, але коли приїхала знімальна група, герої вже спочивали вічним сном... Захист від знищення радянського військового шпиталю, організований настоятелем, — це просто неймовірна подія.
17 вересня 1945 року вранці з польського нафтового басейну в Drohobyczu та Borysławiu прибув перший транспорт репатріантів... вони вийшли з вагонів налякані, невпевнені у своїй долі, ніхто їх не зустрічав, так само як у травні ніхто не зустрічав полк, що повернувся з фронту і який, як я вже казав, провів перший парад. Багато наших співбратів, також із Drohobycza, є в цій залі. Вони дуже багато зробили для міста.
Потім тут випадково оселилися в’язні гітлерівських таборів, зокрема й військовополонені, серед них — учасники Варшавського повстання, примусово зайняті на каторжних роботах у Третьому рейху. Або їхні домівки лежали в руїнах, або залишилися за кордоном... Тож багато хто оселився тут назавжди. Із весни 1946 року масово, у кількості близько 16 тисяч, прибували наші співбрати з Боснії — відважні партизани, поселені переважно в селах. Вони підняли наше село з руїн, розвинули сільське господарство.
За ними прибули переселенці з бідного гірського Підгалля, з перенаселеної Жешувщини. Не забуду традиційних гуцульських і жешувських весіль, сценарій яких не був написаний! Потім тут оселилася численна група поляків — шахтарів із Франції та Бельгії, які в міжвоєнні роки вирушили за хлібом.
Не забуду поляка, солдата китайської армії, який прибув із дружиною-китаянкою. Його китайське водійське посвідчення, подане ним для обміну, пролежало багато місяців, перш ніж знайшовся перекладач китайської мови.
Прибували також поодинокі герої боротьби на Заході, які відкинули пропозицію оселитися десь за великими морями... я теж бачу їх тут.
Тут за фальшивими документами знайшли притулок багато солдатів Армії Крайової, яких переслідувала UB... тут вони могли сховатися. Багато хто помер під чужими прізвищами, інші розкрили свої імена після 1956 року...
І нарешті влітку 1947 року сюди привезли кілька десятків лемківських родин...
Пам’ятаю, що кожна розмова двох досі незнайомих мешканців нашого міста завжди починалася словами: «Звідки ви родом?» Після цього лунала відповідь... Львів’ян і віленців ми завжди впізнавали за характерною говіркою та акцентом. Аж одного року на моє подібне запитання пролунала відповідь молодого чоловіка: «Як це звідки, адже я з Болеславця!» Мені стало ніяково... після цього я вже нікого не запитував...
Але останньою групою поселенців були репатріанти, серед них багато солдатів АК і в’язнів таборів, із Радянської Росії, поселених у Болеславці в кількості близько 80 родин. Для них підготували нові квартири й робочі місця, а також близько 120 родин, поселених у селах, у відбудованих селянських господарствах, які від 1945 року стояли порожніми. Вони отримали землю, живий і мертвий реманент, безвідсоткову кредитну допомогу...
Не було іншого повіту на цих нових землях, який мав би таку багату етнічно-культурну поселенську мозаїку, з якої народилася нова спільнота, вільна від упереджень...
Дивно, але люди, хоча й були чужими одне одному, виявляли надзвичайну доброзичливість, солідарність, так охоче допомагали одне одному... а таких явищ нам сьогодні так бракує...
Як нас тішила кожна розчищена вулиця, яку роками щонеділі розчищали всі, а селяни безоплатно вивозили уламки. Як нас тішив демонтаж свинарників і корівників, що стояли в центрі міста, на місці яких сьогодні височіють багатоповерхові житлові будинки...
Треба схилитися перед пам’яттю перших бургомістрів, старост, голів народних рад, яким заздрили інші повіти... саме їм ми завдячуємо нинішнім виглядом міста, економічним розвитком, створенням нових фабрик з нуля!!! Вони вміли надихнути суспільство на жертовну працю. Час не дозволяє навести приклади...
Високоповажні пані та панове... Я вже закінчую, перевищую відведений мені час!!! Ми, піонери Болеславця, так себе називаємо; іншим разом розповім, звідки походить це визначення: була газета «Піонер», кооператив «Піонер» у Болеславці... ми відходимо з цього світу. Наступна, чергова кругла річниця, наприклад 60-річчя, і подальші повернення до Вітчизни вже не зберуть нас тут. Ми відійдемо зі спокоєм за подальшу долю нашого міста й ґміни, які є нашою гордістю... його доля в добрих руках — нових, молодих радників...
Julian Tuwim, коли був у нашому віці, сказав: «Старість не така страшна, страшно те, що, будучи старим, іноді все ще залишаєшся молодим...» — що можна сказати про не одного з нас, правда, пане Adamie Kowalski??
І вже серйозно — останні слова...
Нехай історія нашої нової, малої батьківщини, так яскраво представлена в доповіді та виступах, переливається в майбутнє. Історичні знання — це така книга, яка навчає, а також несе передвістя й настанови. А крихти спогадів піонерів цієї малої батьківщини, наших бабусь і дідусів додадуть смаку історії останнього півстоліття нашого міста!!!