Справа повоєнних кордонів Польщі була предметом нарад так званої Великої трійки, тобто глав урядів Великої Британії, Сполучених Штатів і Радянського Союзу (Тегеран, 1943 р.; Ялта і Потсдам, 1945 р.). Відповідно до ініціативи Англії та Сполучених Штатів, із територій, які мали бути передані Польщі, із західними кордонами по Одрі та Нисі, німецьке населення мало бути переселене. Справедливо написали тоді, що «Польщі над Одрою та Нисою після війни віддали пустелю, сповнену руїн і бур’янів, а Польща перетворила цей край на квітучий і сповнений життєвої сили та плодів».Процес заселення Західних земель відбувався в надзвичайно важких економічних умовах, спричинених воєнними руйнуваннями. Польське населення, яке прибувало до Сілезії та освоювало території над Одрою і Нисою, можна принципово поділити на три групи, не враховуючи місцеве автохтонне польське населення. Спочатку на покинуті території, іноді одразу після фронту, приходили поляки з центральної Польщі, Великопольщі, Помор’я — найчастіше «власними силами». Другу групу становили так звані реемігранти — поляки, які прибули з Франції, Югославії, Німеччини, Румунії та інших європейських країн. Третю групу становили поляки, виселені зі східних окраїн країни. Ситуація на Західних землях не була легкою. У публіцистиці їх називали «трагічними землями».Разом із польським народом на ці землі прибув польський священник, щоб разом із ним, хоч іноді й у злиднях, але з величезним запалом прокладати на спустошеній війною землі нові шляхи в майбутнє.Унаслідок програної війни давні піастівські землі, що належали Німеччині, аж до Одри та Лужицької Ниси, відійшли до Польщі, у зв’язку з чим колишня Вроцлавська архідієцезія майже повністю, за винятком невеликих територій на захід від Лужицької Ниси в околицях Згожельця, знову повернулася в межі Польщі. До 1945 року на цих землях переважали протестанти. Церковну юрисдикцію у Вроцлавській архідієцезії тоді здійснював кардинал о. Адольф Бертрам, який перед облогою Вроцлава виїхав до своєї резиденції в Яворнику в Судетах і там помер 6 липня 1945 р. За відсутності кардинала Бертрама у Вроцлаві церковне управління архідієцезією здійснювали генеральний вікарій, єпископ о. Юзеф Ферче (пом. 1968), вроцлавський суфраган, і кілька каноніків, серед них о. Францішек Нєдзбала.З метою координації душпастирської діяльності на території архідієцезії в нових повоєнних умовах о. Казімєж Лагож 26 липня 1945 року організував з’їзд польських священників, які тоді працювали в Нижній Сілезії.Після смерті кардинала Адольфа Бертрама 6 липня 1945 р. новообраний капітульний вікарій о. д-р Фердинанд Пьонтек улітку того ж року спеціальним декретом уповноважив о. Казімєжа Лагожа організувати душпастирську опіку над польськими переселенцями.Тим часом 12 серпня 1945 р. до Вроцлава прибув кардинал о. Август Хлонд, Примас Польщі, і вирушив до капітульного вікарія о. д-ра Ф. Пьонтека.Примас Польщі, отримавши свободу, після закінчення війни під час перебування в Римі отримав від Святішого Отця Пія XII широкі повноваження для впорядкування церковних відносин у Польщі, а особливо на Повернених землях. Кардинал о. Хлонд повідомив капітульному вікарію в присутності прелата о. д-ра Я. Негвера, що бажанням Святішого Отця є призначити на цих територіях Апостольських адміністраторів польської національності, а також щоб капітульні вікарії відмовилися від здійснення своєї юрисдикції на територіях, якими управляє Польща. Кардинал о. представив прелату Ф. Пьонтеку відповідну заяву про відставку, підготовлену в Державному секретаріаті в Римі. Документ, виданий Конгрегацією надзвичайних церковних справ, датувався 8 липня 1945 р., тобто через два дні після смерті кардинала Бертрама. Потім кардинал вирушив до єпископа М. Каллера на Вармінь і також переконав його піти у відставку.З іншими ординаріями, яким підпорядковувалися решта земель, приєднаних до Польщі, а саме з прелатом д-ром Гартцем у Пілі, генеральними вікаріями празької та оломоуцької частин і єпископами Берліна та Мейсена, кардинал Хлонд не вів переговорів, а на підставі вищезгаданих повноважень 15 серпня 1945 р. призначив Апостольських адміністраторів. У Вроцлаві ним став о. д-р Кароль Мілік, в Ополі — о. д-р Болеслав Комінек. 1 вересня 1945 р. обидва новопризначені Апостольські адміністратори, о. д-р Кароль Мілік та о. д-р Болеслав Комінек, прибули до Вроцлава і представили Генеральній капітулі документи про призначення.У надзвичайно важких умовах, але водночас із великим запалом і відвагою, розпочав працю на нижньосілезькій ниві Апостольський адміністратор о. Кароль Мілік разом зі своїм канцлером о. Альфонсом Пшибилою.Доля Болеславця та його парафії була тісно пов’язана з описаними вище подіями. Болеславець було визволено 12 лютого 1945 р.: ... 7-й гвардійський танковий корпус 3-ї танкової армії, який уже 10 лютого того ж року, обійшовши Хойнув, рушив шосе на Болеславець, увечері передовими підрозділами вже досяг його околиць і вступив у бій із численним гарнізоном міста. Німці мали намір завзято обороняти Болеславець, який як сильний вузол опору прикривав згожелецько-дрезденський оперативний напрямок. Бої за місто були запеклими. Танкові підрозділи з найбільшими труднощами пробивалися через забарикадовані вулиці. Увечері 11 лютого до міста прибула 31-а піхотна дивізія полковника Івана Хільчевського з 78-го корпусу 52-ї армії, яка, налагодивши взаємодію із 7-м танковим корпусом, розпочала спільні вуличні бої за центр Болеславця. Бій за місто тривав усю ніч, і вранці 12 лютого, до передполудневих годин, ворожий гарнізон було розбито, місто стало вільним».Про визволення Болеславця читаємо у воєнному повідомленні від 12 лютого 1945 р.: «(...) Війська 1-го Українського фронту, розвиваючи наступ на західному березі Одри, 12 лютого опанували Болеславець (Bunzlau) — важливий вузол сполучення та сильний пункт німецького опору на річці Бобр...».Унаслідок боїв за Болеславець понад 1400 будинків, тобто майже 60% усієї забудови, лежали в руїнах. Жертвою війни стало історичне Старе місто.70% житлових приміщень згоріло, більшість уцілілих будинків була непридатною для використання. Зруйновані промислові підприємства, пошкоджені комунальні споруди, спалені лікарні та школи — таким був стан, у якому Болеславець після століть повернувся до Польщі. Німецьке населення відійшло за Нису, залишивши Польщі «безлюдну руїну та заміноване звалище».Першими польськими поселенцями в Болеславці були воїни Війська Польського, учасники боїв на Віслі, за Варшаву, Поморський вал і Берлін. «У середині травня 1945 р. бригаду (11-ту окрему загороджувальну бригаду) перетворили на XII спеціальний полк КБВ, який під командуванням полковника А. Івашкевича направили до Болеславця. Наприкінці травня втомлені солдати дісталися казарм, створивши перший гарнізон у місті над Бобром. Місто лякало руїнами й пусткою. Нечисленні адміністративні органи зайняли будівлю ратуші, а жменька поляків оселилася в майбутньому готелі «П’яст» на Ринку. Закінчувалося літо першого року свободи. Демобілізація охопила половину солдатів полку. Саме вони стали першою постійною групою поселенців на території міста й повіту, з роками здобувши звання піонерів.