СТЕПОВА ОДІСЕЯ (1)
Смерть ішла нашим слідом. Одного дня німецькі солдати встановили гармати за двісті метрів від нашого барака, стволами просто у вікна. Невже це означало остаточну страту й загибель? Минала неспокійна ніч. Тиша.
Пекло почалося на світанку. Гуркіт гармат, що стріляли, боляче роздирав барабанні перетинки. Ніхто не попереджав, не пояснював — просто наближався російський фронт, і німці підготували чергову лінію оборони. Тривали бої за Кенігсберг, у небі пролітали дивні літаки з подвійними корпусами — десантні, яких ми раніше ще не бачили. Залп за залпом — снаряди пролітали над дахами наших бараків на схід. Минув день, другий і третій. Ми вже не виходили на роботу, широко відкривали роти, спостерігаючи за підготовкою до канонади — тоді менше відчуваються наслідки пострілу з гармати. Прибуло більше солдатів у різноманітній формі, чоловіків погнали копати рови-окопи, загородження й барикади на навколишніх дорогах. Десь за горизонтом наростав гуркіт канонади. Ми не приховували радості: росіяни, іде Червона армія!
Одного дня надходить наказ військового коменданта, бо власник маєтку вже давно втік із палацу: вантажитися на підводи й їхати на залізничний вокзал. Евакуація на захід — наближається фронт, будуть бої, цивільні не виживуть. Перед нами, з плачем, евакуювали німецькі родини. Вони ставилися до нас з погордою, але радше уникали контактів із нами, не шукали конфліктів і сварок. У нас були моменти невеликого задоволення: тепер і вони пізнають смак поневірянь і голоду, але час не чекав. Знову клунки з майном на спину — і в дорогу! Знову час голоду й страху, хоча батьки заздалегідь підготували невеликі запаси сухарів. Знову непотрібна й трагічна смерть малих і слабких дітей, натовп на перонах і проміжних станціях, безлад і крики, небачений раніше вихід німецького населення. Ми застрягли у товарних вагонах, скупчені й принижені, але живі та сповнені надії на визволення. Ми майже молимося росіянам... Їдемо повільно, неймовірно довго, без інформації про станції, які проїжджаємо, без уявлення про мету подорожі. Зневірені, слабкі, хворі й голодні, приречені на забуття та повільну агонію. Трагічна дорога в нікуди. Вона тягнеться довгими тижнями, і всі поступово втрачають відчуття часу.
Зупинка перед великим містом. Вивантаження просто на перон. Підганяння: schneller! Крики, плач, прокльони. Нас заштовхують до величезної порожньої зали. Наступна команда: роздягатися догола! Скам’янілі погляди дорослих: це вже кінець, мабуть, нас отруять газом — як у концентраційних таборах! Шансу на втечу немає, натовп охороняють вартові з собаками, надворі безліч військових, плутаються маленькі діти. Неспокійний шепіт, наради в щільному натовпі. Хтось голосно кричить: тікайте! Куди й як? Кілька чоловіків рвучко відчиняють двері й вистрибують із зали. Надворі лунають черги пострілів. Повертається лише один, тримається за голову й без кінця повторює: убили, убили... Натовп уже не чинить опору. Чоловіки й жінки, молоді й старі повільно роздягаються, допомагають одне одному й у дисциплінованій черзі — цілими родинами — виходять за двері наступного приміщення. Перші здивовані: їх заштовхують під душі, можна помитися, щоправда, без мила й рушників, але й це добре. Ніхто не мріє про розкіш. Так триває до вечора. Усі отримують тарілку молочного супу з якоюсь кашею. Багато дітей майже відразу захворіли: надто великий шок через зміну меню, а може, отрута? Німці можуть собі це дозволити, люди стають підозріливими.
Але немає часу на роздуми й обмін думками. Знову родини запихають у вагони й вирушають на захід. Хтось каже, що ми помилилися щодо Штутгофа, концентраційного табору, і що нам подарували життя. Можливо, тиск фронту не дозволив катам остаточно вирішити долю примусових робітників — хто його знає? Ми їдемо на захід, хоча подорож триває досить недовго. Ряди примусових утікачів рідішають — серед них дедалі менше дітей. Найменших косить діарея.