Ветерани, польські солдати всіх фронтів і різних формувань — регулярних і партизанських — сьогодні, у 50-ту річницю завершення воєнних дій на європейському театрі війни (на Далекому Сході війна ще тривала), вимагають не тріумфу, а лише пам’яті. Людський та історичний досвід, боротьба й пережиття, проблеми й думки, які не повинні канути в забуття, вимагають увічнення.
Не забуваймо ж звивистих польських доріг до свободи, до краю, адже такою була жорстока доля польських солдатів-мандрівників. Хочу нагадати, що близько 12 років тому кіностудія «Poltel» — TVP зняла в Болеславці фільм «Дороги до Польщі». Фільм кілька разів транслювали на першій програмі. У цьому фільмі до Польщі йшли польські солдати: через радянські табори — вивезені 1940 року, бійці АК, роззброєні 1944 року, іноді учасники боїв під Леніні та Монте-Кассіно, з Франції — учасники кампанії 1940 року, куди вони вирушили за хлібом, відомі партизани з Югославії та солдати 1-ї армії з прикордонних земель... Більшість героїв цього фільму вже не живе.
З нагоди цього ювілею хочу нагадати тут про іншу постать на польських дорогах Другої світової війни. Протягом багатьох років я підтримую з ним листування. Зберігаю сотні сторінок листів, написаних дрібним почерком, які могли б стати матеріалом для кіносценарію. З листів вражає надзвичайна пам’ять цього нині 92-річного старого вояка, титулярного поручника Józefa Bobrowskiego, мешканця Англії, який залишив край влітку 1944 року і вже не повернувся... «Мої кістки спочинуть на чужій, хоча й гостинній землі, яка мене прихистила. Я вже не повернуся до Краю, бо надто старий для далекої дороги, та й узагалі для таких повернень. Хоча моєю мрією протягом усього останнього півстоліття було повернення до краю. А найбільшою моєю помилкою в житті було те, що я, як інші, не репатріювався до краю одразу після війни. Хоча моя дорога дружина недавно померла в Англії, вона багато років була зі мною на Британських островах. Так сталося завдяки прем’єрові Józefowi Cyrankiewiczowi! Я написав йому, коли після війни військо відмовило мені у фінансовій допомозі на переправлення дружини й дітей із краю через зелені кордони — до Англії. Таку допомогу отримували офіцери, особливо старші. Коли я написав прем’єрові у Варшаві, відповіді не отримав... але за кілька тижнів дружину викликали до UB в Августуві (там вона жила ще до війни). Вона мусила туди піти, з душею на плечі... а там на неї чекали... паспорт і долари на оплату виїзду з дітьми до Англії! Виїзд мав бути нібито з метою відвідин, у цю казку ніхто не повірив, головним чином не повірило UB. Але світ керується дивними законами! Сьогодні донька, мешканка Нової Зеландії, після смерті матері, моєї дружини, перебуває поруч зі мною. Вона піклується про мене. Я живу в будинку для літніх людей. Не скажу, мені тут добре. Але туга за краєм точить нас тут, іноді ламаються людські характери...»
Пригадаймо долю цього незвичайного солдата, ніби живцем узятого зі сторінок історії минулого століття. У 1918 році 16-річний хлопець, народжений далеко за Вільнюсом, у поселенні дрібної шляхти над Двіною, через яку після 1920 року проходив польсько-латвійський кордон, стає польським солдатом і не знімає мундира аж до демобілізації 1947 року. Від служби в добровольчій роті юних неписьменних, таких як він, у дивізії, що називалася Литовсько-Білоруською. У 1920 році його вперше нагороджено Хрестом хоробрих. Потім — тривала служба професійним унтерофіцером у 1-му полку Креховецьких уланів в Августуві. За бій під Ольшевом на Підляшші 12 вересня 1939 року його вдруге нагороджено Хрестом хоробрих.
Після вересневої поразки він повертається в рідні місця і з осені 1939 року є солдатом ZWZ, а потім АК. Хоробро воює в партизанських загонах. Командувач округу АК «Вільно» нагороджує його орденом Virtutti Militari. Влітку 1944 року, коли зі сходу наближається лінія фронту, він відступає на захід. По радіо вловлює уривки наказу Головнокомандувача в Англії про прорив на захід, до визволених союзними військами районів Західної Європи. Розпускає загін. У Сувалках товариші по війську, тепер залізничники, переховують його в евакуаційному поїзді, що прямує до Франції. Після багатьох пригод уночі він виходить зі схованки. Він у Франції! Дістається польського загону, що діє у складі французької партизанської бригади. Бере участь у боях, після чого французи разом з іншими поляками вночі переправляють його катером з іще окупованої Франції до південної Італії, уже визволеної американськими та англійськими військами.
Там він шукає 2-й Польський корпус. Дістається до нього. Його перевіряють — він міг бути німецьким агентом. Дізнавшись про 1-й полк уланів, свій полк, відновлений на Заході, він дістається і до нього. Доповідає командирові полку про своє повернення до полку. Той не вірить власним очам! До війни вони чудово знали один одного. Уланів цього полку коней замінили танками
Наш герой стає командиром взводу легких танків і постійно перебуває попереду — в передовій охороні. Він бере участь в італійській кампанії — зимово-осінній. Його танк підбивають. Його витягують. Поранення легке. Він сідає в новий танк. Іде шляхом боїв польських легіонів Henryka Dąbrowskiego. Мріє про повернення з італійської землі до польської, якого досягли легіонери. Чи вони також повернуться до Вісли та Варти?...
Останній бій — в околицях Болоньї 21 квітня. Його танки підтримують єврейську піхотну бригаду. Цього дня завершує бої і весь 2-й Польський корпус, який вирушає до резервів VIII Американської армії. А невдовзі відбувається капітуляція німецьких військ. Він утретє отримує Хрест хоробрих.
Він возить із собою 8 великокаліберних кулеметів. Хоче привезти їх до улюбленого Августува, щоб передати до місцевого музею — на знак подяки мешканцям міста за подаровані 4 кулемети, новенькі польські wz. 30, у серпні 1939 року тамтешньою громадою. Ці кулемети чудово себе показали. Наш герой, найкращий кулеметник у всьому 1-му полку уланів, збив німецький бомбардувальник над Августувом із вогневої позиції на вежі ратуші в Августуві...
Відбувається поїздка до Англії. І дилема: повертатися чи залишитися в еміграції?.. Він напише мені в листі: «Якби я знав зміст таємного наказу командира 1-ї бронетанкової бригади № 95 (демоб.) 1945 року — з літа 1946 року, то повернувся б до краю. Нехай би тут залишилися політики, генерали...» Переді мною документ такого змісту, написаний в Англії 23.10.1946 року і адресований офіцерам — командирам підрозділів: «Нагадую розпорядження командира бригади: черговість подання заяв на репатріацію до Польщі є підставою для загальної орієнтації під час призначення солдатів до загальних транспортів у край. Натомість, якщо серед заявників є особа, шкідлива (політично), її слід відправити в першу чергу. Особливо це стосується деяких старших унтерофіцерів. Підпис: начальник штабу бригади, майор-дипломат Dowgiałło».
Під цим документом, який надіслав мені наш Герой, міститься його власноручна примітка: «Бо старші унтерофіцери мали сап (заразна смертельна хвороба коней — примітка WK). Так до них і ставилися».