У вагажанському таборі перебували татари, німці, поляки та українці, але національність не відігравала найбільшої ролі перед спільною бідою і важкою долею, які породжували звичайну людську солідарність та взаємодопомогу. Не можна було дорікати місцевим жителям: казахи намагалися допомагати полякам, але що можна вдіяти в умовах крайньої воєнної бідності? Дідусь, який залишився в Росії, надсилав посилки з борошном і салом (загалом тричі). Якось вони поділилися цим справжнім скарбом із казахами, які взагалі не їдять сала. Наслідок був трагічним — у дітей почалася діарея. Польська родина Карпалових мала полегшений доступ до маслянки й таємно постачала її — усі допомагали одне одному пережити пекло голоду, хотіли вижити будь-якою ціною на нелюдській землі. Вони вперто трималися за життя, всупереч надії та законам логіки.Після сінокосу, перед осінньою оранкою, їздили до тайги — тундри, розташованої приблизно за 60 км, заготовляти деревину та накопичувати зимові запаси палива. Також формували брили кізяку (добрива, яке вкладали в дерев’яні форми), працювали всі — дорослі й діти. Тепер вони жили у старих дерев’яних бараках, усередині яких — без ущільнення — гуляв вітер і панував холод. Вітряний млин молов борошно, яке вимірювали пудами (16 кг зерна), тут же хлопчик отримав листа від батька. Зміст був лаконічним і радісним: «Ви маєте дістатися до Новосибірська. Там на вас чекатиме Вжишч». Це вже був час домовленості («договору») Сікорського зі Сталіним, а отже, політичної відлиги для поляків — засланців. Важко описати радість засуджених...У радгоспі начальство дозволило виїхати. Підводою, запряженою парою волів, вони вирушили до Дмитрівки по офіційний дозвіл НКВС. А потім — подорож до розташованої за 200 км станції Пітухова, куди радгоспні автомобілі їздили по пальне. Плата водієві — комплект столових приборів фірми Gerlach. Вони сиділи на бочках, установлених на платформі відкритої вантажівки. Висадилися за 10 км від залізничної станції. Після багатьох перипетій мати й син опинилися в Новосибірську, у польському консульському представництві. Хлопчикові довелося нелегально, потайки їхати у вагонному сховку до Петропавловська, бо дозвіл отримала лише мати. Знайомий Вжешч чекав згідно з домовленістю; у Новосибірську вони отримали одяг від польського представництва, нарешті — подорож до Ташкента. Тут він зустрів батька, якого насилу впізнав. Першу ніч провів у саду просто під фруктовими деревами (персики, апельсини), і відразу почався розлад шлунка, дизентерія. Він оживає в поселенні Вренське. Час приносить нові події: один за одним вони залишають негостинну Росію — спочатку батько, потім мати.Нарешті окремо виїжджає і він сам. Його шлях веде до Пахлеві в Ірані. Примітивний вугільний суховантаж вирушає з Красноводська; його вщерть заповнюють молоді чоловіки. Довга черга до корабельного туалету, зрештою всі їли досхочу. Він проспав усю подорож. Вони заходять у порт — усюди натовпи людей, гамір, крики, тиснява. Він знав, що батько служить десь у жандармерії на узбережжі. Випадок звів його із жандармом, який знав батька; той узяв його на мотоцикл і привіз до наметів на кілька десятків людей, установлених біля моря. Душ і відпочинок. Матері він не зустрів — вона вже поїхала до Карачі (Пакистан), а батько згодом вирушив до Лівії та Багдада. Що ж — закони воєнного часу. Табір розташували на околиці Пахлеві. Вартова служба, добра їжа — какао, макарони, хліб, фрукти — це була розкіш порівняно з російською бідністю. Він уже палив цигарки, переважно турецькі та перські, спробував палити люльку з наркотиками, але це закінчилося отруєнням легень. Останнім транспортом він виїхав до Тегерана і тут потрапив до школи юнаків. Дисципліна, військова муштра. Товариші звідси їхали до Африки, тож він залишив школу й рушив їхнім слідом потягом до Аухака. Мальовничий краєвид Чорного континенту, 200 тунелів і відсутність його прізвища в офіційному списку. Він опинився поза групою, тож залишалася морська подорож до Карачі. Транспорт № 21, гамак на кораблі та зустріч із майбутнім другом Владиславом Слізом і його родиною.Але це ще не кінець подорожі. Тепер вони пливуть до Бомбея (Індія) через океанську акваторію, яку патрулюють німецькі підводні човни. Звідси через Червоне море — до Східної Африки. У Момбасі — пересадка на потяг і подорож до Найробі. Дорогою від малярії помирає сестра друга В. Сліза, що дає уявлення про труднощі довгої одіссеї. З Найробі шлях веде до столиці Уганди — Кампали — і тимчасового військового табору в МАСІНДІ. Серце Африки, спека, цілковита екзотика. Історія ніби зі сторінок роману Генрика Сенкевича.Лунає наказ: розпакуватися! Він виходить із намету й питає про матір, яка виїхала раніше. Табір величезний — майже 12 тисяч людей, має черговий номер 3. Стається неймовірне — мати чекає на сина неподалік. Сльози розчулення, величезна радість. А вже невдовзі тут виникає польська гімназія, школа під баобабом. Про це — через місяць.