Жахливі санітарні умови унеможливлюють будь-яку допомогу тим, хто помирає, та одужання; немає жодних ліків, медсестер, медичної допомоги. Нас перевантажують на підводи й далі женуть на захід. Навіщо, чому? Холодно, морози, чути звуки бомбардувань. Ночуємо в спорожнілих селах німецького Помор’я. Ніхто вже не має сухарів, доступу до їжі. Старші хлопці викопують на полях з-під снігу мерзлу картоплю, у підвалах колишніх німецьких будинків залишилося трохи якихось фруктових желе та домашніх джемів, тож нарешті маємо доступ до солодощів. Ненадовго: частину будинків сапери замінували, на дротах звисають гранати, вибух просто розірвав двох братів і сестер на шматки.
Ми натрапляємо на перші сліди бомбардувань, руїни спалених будинків, хоча це території в глибині Німеччини, у Західному Помор’ї. Невідворотно наближається кінець мандрівки: горять цілі квартали лісів, містечка, поодинокі будинки в полі. Табличка повідомляє про Kamień Pomorski (Kamin) і Szczecin за кілька десятків кілометрів, але дезорієнтовані німецькі конвоїри замикають нас у місцевості Sztutowo, у спорожнілому й частково зруйнованому на поверхах палаці. Усюди видно сліди панічної втечі власників, безліч паперів, сміття, пір’я та поламаних меблів. Жандарми перемовляються про російські «котли» (оточення), швидкі «танки» (танки) і залпи «катюш» (автомобільні реактивні установки). Вони готують нам ще один сюрприз, про який ми нічого не знаємо: мінують увесь палац, готують братську могилу для 12 родин переселенців, розміщених тут і перевезених сюди зі Східної Пруссії, після підриву будівлі. Нікому не можна виходити з будівлі, зате можна палити вогонь у каміні й підкидати в нього розкидані по всіх залах папери, газети, матраци, поламані меблі... Відчувається напруження, жах висить у повітрі, страх стискає горло. Ми лежимо на набитих соломою сінниках (де батьки їх узяли!), поруч зі мною згасає важко хворий, охоплений гарячкою молодший брат. Тихо, без скарг, без стогону, він помер уночі, коли я спав. Батьки вимолили у жандармів право поховати його в мерзлій землі, загорнутого в простирадло, під якимось парковим деревом. Я ніколи не бачив цього місця. Пам’ятаю лише сльози, гіркий і безпорадний плач, ціле море сліз.
Перед палацовою алеєю вмерзли в лід опалі з дерев італійські горіхи. Я викопував їх паличками та гострими уламками каміння. Раніше я не знав їхнього смаку. Ми всі були жахливо голодні й виснажені. Живі скелети. По той бік вулиці німецькі жандарми готували підрив мін і евакуацію поста, який вони займали. Не встигли. Шосе промчав мотоцикліст у кожусі. З контейнера причепа виливалася якась рідина. І тут сцена як у фільмі: високо здіймається стіна полум’я, горить дорожнє покриття. Майже водночас у вікна поста влучають гранати, кинуті російськими розвідниками, які мчали на конях (так звана розвідка). Потім ще черга автоматичної зброї — і дзвінка тиша у вухах. Ми сиділи майже нерухомо, боячись визирнути назовні. Чуємо російську мову й вигуки: «Німці — здавайтеся! Hande hoch! Ruki w wierch! Руки догори!». І одразу відповідь: «Не стріляйте, ми свої, німців тут немає!»
У дверях з’явилися «пепеша» і голова солдата в баранячій шапці з навушниками. — «Я красноармієць, — представився він трохи дивно, — а ви хто?» І це вже була свобода, її перший день. Свобода, якої не дочекався брат. Свобода, за яку ще солдатською смертю заплатив батько. Свобода прийшла взимку 1945 року на нині польське Помор’я, неподалік Kamień.
Але це ще не кінець воєнної одіссеї. Слов’янська душа визволителів підказала їм поділитися з нами солдатськими запасами хліба, славнозвісною консервою «свініная тушонка» та домашньою смакотою з рідних країв — смаженою скибочками картоплею зі свинячим салом на величезній пательні. Страва була чудова, й досі це моя улюблена їжа. Щоправда, того зимового вечора голодний шлунок відреагував на ласощі цілковитим бунтом. Я насилу вижив, хворів багато тижнів. Повертаючись до рідного Підляшшя, я ще пережив утечу від відступаючого фронту, артилерійські обстріли, бомбардування та пожежі. Я пережив і призов батька до війська — примусовий і безжальний, підтверджений «справкою» — розпискою, підписаною капітаном Majboroda. Він плакав, вирушаючи на фронт, йому було лише 40 років. Написав два листи з-під Берліна, надіслані в трикутних конвертах польової пошти зі штампом «Провєрєно цензурой». Довгі роки ми чекали на повернення батька з війни, кожен стукіт у двері був провісником надії. У листах він згадував про тяжкі бої, про пекло на землі — літаючий метал і вогонь. Він не мав шансів пережити це пекло, десь загинув як невідомий польський солдат у чужій армії. Не повернувся, і я досі не знаю кінця його долі.
У 10 років я попрощався з дитинством, яке мало гіркий смак і трагічний вимір. Лише тепер я почав навчатися в школі, одразу потрапивши до третього класу. Досі пам’ятаю чудових учителів, так само жорстоко випробуваних війною: пані Poniecka й Andrzejewska, пана Kozicki та інших. Як же ми ненавиділи німців, уперто, всупереч логіці, наполягаючи, що «Hitler» треба писати з малої літери... І ми солідарно так і писали. Але це вже інша тема для розповіді.
...Як скалка, у підсвідомості застрягла пам’ять про жах війни, синдром війни закодувався в біографії всього мого покоління. Завжди повертатиметься питання: чому люди прирекли людей на таку страшну долю?