- Це найбільша воєнна перемога польського солдата, — стверджує штабний хорунжий у відставці ФРАНЦІШЕК ЗЕЛІНСЬКИЙ, 50 років тому підкорювач KOŁOBRZEGU і свідок ZAŚLUBIN POLSKI Z MORZEM, нині досі діяльний та енергійний голова осередку Спілки ветеранів РП при ZCh "Wizów" у Bolesławcu. — Битва за місто-фортецю безперервно тривала 10 днів і 10 ночей — з 8 до 18 березня 1945 року. На рівнинній місцевості ми проривали три смуги німецької оборони, посилені залпами військових кораблів, які били по нас із моря. Гітлерівці мали жорстокий наказ: не здаватися полякам, битися до останнього набою. Вони стріляли нам просто в обличчя з 4-ствольних спарених «зеніток», які за інших умов служили для оборони від літаків. Цього неможливо уявити, це було пекло: гуркіт пострілів, вибухи, фонтани землі, повітря, густе від пороху, розірвані на шматки людські тіла, кров, скручене залізо, продірявлені будинки, бункери, підвали, обрубки димарів і смерть, що чатувала в кожному закутку, у повітрі. А ми — солдати, що тулилися до гарячої землі, задихалися від пилу й диму, не відчували болю ран і втоми, хоча були геть виснажені, спливаючи кров’ю...
Найближчим до правди, мабуть, був фільм «Червона горобина»: без прикрашання, без зайвого пафосу, він показував зусилля боротьби, людський страх і героїзм, трагізм жорстокої долі, коли для того, щоб жити, треба було просто вбивати, перехитрювати ворога, вистрілити чи кинути гранату раніше за нього. Наскільки жорстокими були ці змагання — свідчать польські солдатські могили на колобжезькому цвинтарі, ліс хрестів і пам’ять, яка досі живе. І смуток, задума та біль, що ятрять пам’ять після втрати друзів навіть через пів століття після тієї трагедії.
У Bolesławcu та околицях живуть лише 3 герої боїв за KOŁOBRZEG: пан Францішек, солдат 4-ї Поморської піхотної дивізії імені Яна Кілінського, майор у відставці Антоні ŚW1ERZEWSKI, який штурмував фортецю у 3-й піхотній дивізії, та старший сержант, військовий інвалід Юзеф PUŹ із 6-го полку легкої артилерії (PAL). Кожен день бою закарбувався в їхній пам’яті, про все вони розповідають із дивовижною точністю. Надаймо слово літописцям історії та драматичних подій, які були частиною їхньої непростої долі. Розповідає Францішек ЗЕЛІНСЬКИЙ:
- Під час прориву Поморського валу я був заступником командира взводу з лінійних питань. Це була не прогулянка і не відчайдушна атака, а жорстка, безкомпромісна боротьба зі скаженим противником, озброєним до зубів, пристріляним до місцевості, професіоналом, загартованим у боях протягом кількох років. На війні немає милосердя, а помилка завжди означає поранення або смерть. Ми мали ефективну зброю, зокрема артилерію, тому солдатська праця, холод і кров приносили бойовий успіх. Шлях солдатської слави завжди позначають могили, інакше бути не могло. І вирішувала це не відвага, хоча нам не бракувало сміливості й рішучості. Сумний, жорстокий, нелюдський шлях слави. У нас не було вибору, це був час виставити рахунок за роки кривд і принижень. Ми билися, нищили німецьку оборону, просувалися вперед. Ми йшли до моря.
У KOŁOBRZEGU я вже був командиром роти. Це була важка боротьба без хвилини перепочинку. 12-й полк наступав через парк аж до порту, який відчайдушно, але ефективно оборонявся. Після кривавого наступу від 1-ї роти залишилося лише 28 солдатів. 16 березня загинув командир роти капітан Анджей Краснопольський. 18 березня до полудня KOŁOBRZEG було захоплено. Переможна битва коштувала життя понад тисячі польських солдатів і 400 росіян. Жахливий урожай смерті. Німці поступилися шаленому, але переможному, впертому, багатоденному, кривавому натиску поляків. У глиб Балтійського моря відійшли 11 ворожих кораблів, 10-й корпус СС було розгромлено, а генерала фон Краппе взято в полон. 12 тисяч німецьких солдатів не витримали зіткнення з нашими. Ми дійшли до моря, повернули Польщі Балтійське узбережжя, капрал Нєвідзяйло кинув у сірі хвилі символічний перстень. Це було велике й прекрасне переживання, зворушливе, таке, що витискало сльози з очей. KOŁOBRZEG буквально просочувався польською кров’ю. ФРАНЦІШЕК ЗЕЛІНСЬКИЙ говорить прямо:
-Вже не буде жодного ювілею за нашої участі, нас просто не стане. Кому потрібне пом’якшення, викривлення чи фальсифікація картини воєнної гекатомби руйнувань, страждань, кривд і пролитої крові? Як можна не розповідати молодому поколінню поляків про найбільшу — переможну — битву польського солдата за прорив Поморського валу та здобуття KOŁOBRZEGU? Ми ж іще живі, ми засвідчуємо правду про ті дні, це частина наших життєписів. Ми не хочемо почестей, не вимагаємо жодних привілеїв, не споруджуємо собі пам’ятників солдатської слави. Ми хочемо лише повернення пам’яті — справжньої, не сфальсифікованої — про ту перемогу, яка, зрештою, наближала свободу. Це веління звичайної людської порядності та історичної об’єктивності. Слава тих днів увійшла до анналів історії, героїзм польського солдата був фактом, цього не можна стерти з національної пам’яті. Замовчування цієї великої й кривавої вікторії нашої зброї завдало нам великого болю...
Сумно це, але полеглі в страшній битві за польське Балтійське узбережжя залишилися самі на колобжезькому військовому некрополі. І лише тиха Парсента згадує їхні подвиги. Чому?