У середині червня 1945 року я опинився в Болеславці, включений до складу тамтешньої Оперативної групи як експерт із питань кераміки. Їдучи до Болеславця, я не припускав, що руйнування керамічних фабрик є настільки величезним, а вся велика й квітуча керамічна промисловість зруйнована до самих основ і не здатна до будь-якої роботи. Менші болеславецькі майстерні (гончарні) збереглися в досить доброму стані, і тому після завершення роботи в Оперативній групі я вирішив зайнятися їхнім запуском.
Спочатку я хотів заснувати Художній кооператив, однак влада Вроцлава поставилася до цієї ідеї недоброзичливо й вимагала щонайменше 10 членів — професійних керамістів. Виконати цю вимогу було важко, тому я відмовився від думки про художню кераміку й зайнявся підготовчою роботою для запуску менших гончарень.
Першою я обрав фабричку R. Reinhold на вул. Дольних Млинів, 10, у Болеславці. Важко було доповнити все необхідне обладнання, але в цьому випадку допомогла винахідливість — наприклад, використання зношених пожежних полотняних рукавів замість шкіряних приводних ременів. Допомогли також двоє витривалих і старанних добровольців: кераміст В. Словік, мій колишній учень, а також Я. Томан, захоплений керамікою, але за фахом дуже добрий слюсар-механік (він мав великі заслуги в запуску машин). На роботу робітниками зголосилася певна кількість добровольців із місцевого польського населення. Цих людей треба було навчити, бо вони нічого не знали про будь-яку керамічну роботу. Патронат над цими зусиллями взяла на себе Дирекція місцевої промисловості у Вроцлаві, яка, побачивши перші успішні спроби, надала всебічну й далекосяжну допомогу.
У 1946 році на вул. Дольних Млинів задимів перший фабричний димар у Болеславці, а з гончарної печі дістали перші кам’яні горщики, випалені поляками. Після Дольних Млинів настала черга інших майстерень, і зрештою було запущено чотири підприємства, які виготовляли виключно коричневий кам’яний посуд, відомий у Верхній Сілезії як «бунцлоки». Умови праці настільки покращилися, що Дирекція місцевої промисловості у Вроцлаві зрештою організувала місцеве бюро й направила свого службовця на посаду адміністративного керівника.
Змінилася на краще й якість робочої сили після приїзду репатріантів із Югославії, а пізніше також із Франції. «Югослави» були дуже складним робочим матеріалом, однак поступово втягнулися в ритм фабричної роботи й засвоїли необхідні практичні знання, що дозволили їм обійняти кращі посади. На більших підприємствах у Тилінові (місцевість одразу біля Болеславця, за річкою Бобр) можна було спостерігати багатомовність працівників. «Югослави» трималися разом і говорили в одному кутку фабрики сербською, «французи» — в іншому кутку французькою, а «поляки» зі старої Польщі, звичайно, польською; однак ніколи не виникало жодних конфліктів на політичному чи соціальному ґрунті.
Ми переважно виготовляли коричневі горщики (із земляною поливою), а також білий кам’яний посуд із прозорою, безбарвною поливою. Випалювання відбувалося за температури до 1300 градусів. Горщики й усі посудини формувалися в гіпсових формах за допомогою шаблонів на механічних токарних верстатах. Багато речей відливали в гіпсових формах, але всі вироби поливалися сирими й лише один раз ставилися до печі.
Білі вироби випалювали в шамотних капселях, коричневі — без будь-яких оболонок. Печі були переважно прямокутними, шеститопковими, із перекидним полум’ям і склепінням бочкового типу; місткість печі становила до 40 м³.
На посаді технічного керівника я працював до 1950 року, а через серйозну хворобу, шукаючи легшої роботи, перейшов до Центрального управління народної промисловості у Варшаві як технічний радник із технічних питань кераміки. Від 1953 року я взагалі припинив працювати у промисловості.
Усі рецептури гончарних і ливарних мас та полив були розроблені мною на місці й принесли мені задоволення, оскільки німці, виходячи з Болеславця на Захід, прямо заявляли, що без них ми нічого зробити не зможемо.
(Текст походить з архіву Музею кераміки)