У совхозі Агжан підліток навіть не мріяв про пригоди в Чорній Африці, про подорож шляхом героїв Сенкевича. Тим часом перебування в розпеченому тропічним сонцем МАСІНДІ (Уганда) стало фактом. Він потрапив сюди до пересадкового табору № 3, одного із шести чи семи, що існували. Тут перебували жінки, діти, старі та інваліди. У таборі № 2 була маленька церква, а в «трійці» — польська гімназія під баобабом, як симпатично назвали незвичайну школу. Усе це розташовувалося на великій галявині, а вже за 150 м від поселення простягалися незаймані джунглі з кипучим — особливо вночі — життям, із жахливою боротьбою тварин і рослин за виживання.
Прибульці заселили примітивні хатинки місцевих африканців, вкриті соломою, без вікон і будь-яких зручностей. Замість підлоги — звичайна утрамбована земля; спали під щільними москітними сітками, побоюючись укусів небезпечних для здоров’я комарів. Їжу готували надворі, як у пластунському таборі: клали дві цеглини або камені, на них ставили горщики чи казанки й підігрівали воду. Усе тут було пересушене та легкозаймисте — за мить увесь табір міг згоріти. Навколо житла поляки за допомогою місцевих обробляли маленькі ділянки землі, саджаючи картоплю, що плодоносила двічі на рік, і земляні горіхи. Африканці мали примітивні мотики, але навіть за гроші уникали фізичної праці. Нестерпна спека буквально паралізувала. Африка дивувала красою й дикістю, екзотикою та буйною, просто кипучою природою.
Англійці постачали табори продовольством, зокрема пайковим згущеним молоком і консервами. Якщо хтось мав гроші — англійські фунти, — він міг поїхати велосипедом або пройти пішки через джунглі стежкою, протоптаною тваринами, до крамничок, якими при асфальтованій дорозі, що вела просто до Кампали, столиці Уганди, торгували пакистанці чи індійці. Деяким співвітчизникам допомагали родини зі США чи Канади, тож у африканців можна було придбати грона бананів, стиглі й солодкі ананаси або фантастичні на смак плоди «попо», трохи схожі за солодкістю на кавуни, з чорною м’якоттю, які готували з іншими південними фруктами та згущеним молоком. Делікатеси, з якими ніщо не зрівняється.
Табірна громада була солідарною, готовою допомагати й іти на жертви. Вона належно будувала стосунки з місцевими африканцями. У таборі № 5 існував сиротинець для дітей війни; одну з внутрішніх вуличок назвали «Роби, що хочеш», що свідчило про специфічну атмосферу життя та своєрідне почуття гумору. Основу харчування становили квасоля й картопля, але цього меню вистачало в спекотному кліматі в поєднанні з багатством фруктів і згущеного консервованого молока. Молодь здійснювала небезпечні, сповнені емоцій вилазки до джунглів, які кишіли плазунами та галасливими, крикливими птахами. Незабутні враження.
Пакистанці збудували в таборі лікарню, у будиночках із червоного дерева біля табору жили монахи з Бельгії та Нідерландів, але тепер настав час справжнього навчання. Раніше юнак обміняв золотий годинник, отриманий від дядька, який жив у Нью-Йорку, на чудовий велосипед типу «Геркулес», дуже корисний у мандрівках околицями. Освіту він розпочинав у першому класі африканської польськомовної гімназії під баобабом. Звідси вербували молодь віком 16–18 років, яка потім виїжджала до розташованого в природному заповіднику пересадкового пункту в МАКІНДУ (біля Найробі), а звідси злагоджені групи вирушали на Близький Схід (Порт-Саїд, Ісмаїлія). Серед розкинутих у пустелі наметів у поселенні Касабін формувався 3-й корпус Війська Польського. Пам’ятаймо: вирувало пекло війни, зокрема й пустельної, кожен солдат був важливим для майбутньої перемоги.
Юний Євген прагне до війська, але перебуває під опікою матері, а батько потрапив до Іраку. Вони листуються; він просить дозволу на від’їзд матері до жіночої авіаційної служби в Англії та на власний вступ до армії. Так і стається: мати приземляється в Йорк-Шайєрі на Британських островах, де розташована авіабаза з польським наземним обслуговуванням. Уже 16-річний хлопець ненадовго потрапляє до табірного сиротинця. Він залишився сам — без близьких — у серці Чорної Африки.