ЮЗЕФ ЕРБАН, літній і заслужений мешканець Bolesławiec, був професійним старшим сержантом 7-го телеграфного батальйону в Познані. Вересневі спогади — це ретроспекція, написана 1970 року й передана нам для ознайомлення. Це щось середнє між автобіографічним щоденником та есеєм. 1920 року він брав участь у польсько-більшовицькій війні як телеграфіст 5-ї роти в дивізії підгальських стрільців. Після переможної кампанії захворів на хворобу ніг, що стало наслідком виснажливої та руйнівної для здоров’я воєнної кампанії. Потім знову повернувся до армії.
/.../ «Пам’ятаю день, коли оголосили загальну мобілізацію. До канцелярії обліку особового складу, де я працював, увірвався схвильований до краю товариш, сержант Кживіцький, — і вже від дверей вигукує:
- Юзеку! Нарешті війна зі швабами!
Ми поцілувалися по-дружньому, обіцяючи один одному участь у великій пригоді. Невдовзі доля розлучила нас, і ми більше ніколи не зустрілися.
/.../ Я був у казармах у Jarosław. 3 вересня 1939 року, 16:00. На подвір’ї я побачив групу офіцерів і унтерофіцерів, які стояли біля командування та розмовляли. Зацікавившись, я підійшов до них. Я впізнав майора Лисака, капітанів Лекшицького, Пйонтковського та інших. Раптом ми почули виття сирен — і в казармах, і в місті. Майже одночасно стало чутно дедалі гучніший рев авіаційних двигунів. На грудях у мене висів особистий бінокль. Літаки, що наближалися, не викликали жодного занепокоєння, а капітан Лекшицький почав захоплюватися тим, як рівно й велично летять ці машини. Якоїсь миті я побачив кілька десятків літаків, що швидко летіли з боку яскравого сонця в напрямку наших казарм. Охоплений поганим передчуттям, я ліг горілиць на землю й подивився крізь скельця на літаки. О Ісусе — чорні хрести на крилах! Я встиг лише крикнути: Німці! Ховайся! У цю напружену мить наш доблесний вояка Швейк — капітан Лекшицький — грізно вигукнув:
- Сержанте! Я віддам вас під жандармерію за поширення пораженських настроїв! Він не встиг виконати погрозу, бо впали перші бомби, і сильна вибухова хвиля добряче гепнула ним об землю. Пригнувшись, я побіг до протиосколкової траншеї, викопаної на офіцерських городах. Траншеї вже були переповнені — і військовими, і цивільними.
Судомний стогін пікіруючих гітлерівських машин і дедалі гучніший свист бомб, що летіли, а за мить — могутні вибухи й струси становили пекельне обрамлення похмурої драми та руйнування. Із укриття я пильно спостерігав за машинами, що розверталися у віражах, відкривалися стулки бомбових відсіків, і вниз летіло важке залізо. Здавалося, що кожна бомба летить у мою траншею. Пекельне відчуття — я стискався, очікуючи щомиті болючого удару. Не раз гаряча вибухова хвиля засипала нас масою піску й землі. Ну, це, мабуть, кінець... На щастя для нас, влучило в сусідню траншею. Вісім убитих, кілька десятків поранених. У казармах настав судний день: бомби падали безперервно, вибухи зливалися в один могутній гуркіт. Точно уражені будівлі палали. Люди — здебільшого жінки — кричали від жаху, тікаючи з місця на місце й переважно гинучи на бігу. Сирени вили, у церквах стогнали дзвони — усе це посилювало хаос. Санітари мали роботи по самі руки, а ноші — були заповнені закривавленими людськими рештками. Кілька бомб влучили в матеріальні склади. Дивним, а, мабуть, злочинним збігом обставин за кілька тижнів до початку війни їхні дахи вкрили новою оцинкованою бляхою. Ціль — мов на долоні. Склади палали, наче смолоскипи.
Чорний жирний дим /від мастил/ стелився подвір’ям, їдко різав очі, заповнюючи всю площу. У місті також панували шалений переполох і паніка, бо кілька бомб влучили в будинки, заливаючи їх і ховаючи мешканців під уламками. Німецькі пірати скидали також запалювальні бомби, які спричиняли стрімкі пожежі. Як мені згодом розповідали, у 24-му полку польової артилерії після того, як підрозділ залишив казарми, щоб вирушити до місця зосередження, залишилася одна гармата без правого колеса. Хтось із солдатів, які залишилися в полку, за допомогою товаришів притягнув цю гармату й притулив до смітника на подвір’ї казарм. Під час нальотів із неї зробили кілька пострілів по нашому ворогові — звісно, без жодного результату. Лише кілька хмаринок у небі свідчили про рішучість обслуги та наше безсилля.
Приблизно через 25 хвилин літаки полетіли на захід, до своїх баз, а ми взялися ліквідовувати наслідки нальоту. Похмурий баланс першого бомбардування казарм становив: дев’ятнадцять убитих і сорок шість поранених військових та цивільних. Після нальоту, коли замовкли сирени й церковні дзвони, нам здавалося, що казарми огорнула якась цвинтарна, моторошна тиша... Лише тріск палаючих будівель і вигуки рятувальників повертали відчуття реальності. Розпочали гасити пожежі та усувати руйнування. Звідусіль приносили загиблих, укладаючи їх горілиць на вільній площі подвір’я казарм. Деякі були страшенно понівечені. На стіні однієї з будівель виднілися криваві плями, бо аж туди занесло шматки людських тіл, а під стіною кров загусала в пилюці.
У столярній майстерні бази почали збивати перші труни, однак невдовзі забракло дощок, і трупи почали ховати на садових ділянках просто в шинелях. Так завершився третій день війни в Jarosław. Німців на землі — ані сліду, а тут стільки жертв...»