Після щасливого визволення та порятунку життя з кошмарного й страшного табору смерті Штутгоф поблизу Гданська — на території Західної Німеччини — я одразу долучився до харцерської групи, організувавши на чужині (у Німеччині), у містечку Neustadt (вимовляється Нойштадт) у провінції Шлезвіг-Гольштейн, харцерський загін із польської молоді — дітей робітників, примусово вивезених німецьким окупантом у глиб Німеччини.
Для мене це був приємний час відновлення після тяжких переживань у таборі смерті. Я працював із цими хлопцями протягом 5 місяців (липень—листопад 1945 року).
Після першого заклику, почутого там, на чужині, по радіостанції у Варшаві, який закликав усіх поляків повернутися до Польщі, щоб працювати над відбудовою після воєнних руйнувань, я наприкінці листопада (30 листопада) 1945 року повернувся до мого рідного міста Бидгоща, одразу долучившись до харцерської роботи в рідному «Сzczep Siódemki». Отже, я знову був командиром одного із загонів «Szczep Siódemki».
Але Землі, повернуті Польщі після століть, надто сильно мене вабили. Приблизно після 2 місяців перебування в рідній Бидгощі я вирішив виїхати на Повернуті землі. Після тривалих роздумів вибір припав на Нижню Сілезію. У лютому 1946 року я приїхав до Болеславця, тимчасово оселившись у приятеля, колишнього харцера з Бидгощі, пана Franciszka Mizerki. Болеславець тоді, хоч і був сильно зруйнований під час останніх воєнних дій, припав мені до душі. Я залишився в Болеславці.
Невдовзі після цього, у квітні 1946 року, налагодивши контакти з інспектором освіти та керівницею єдиної на той час початкової школи № 1 (керівниця — пані Stefania Tajcher, також ув’язнена концентраційного табору), я почав набирати хлопців до харцерського загону. Для цього я двічі з’явився на вулицях Болеславця в харцерській формі. Хоча тоді польського населення в Болеславці було небагато, мені все ж вдалося зібрати близько 40 хлопців. Із деякими з них, нині вже дорослими, я до сьогодні підтримую особисті контакти. У пам’яті залишилися прізвища деяких із них: Janusz Kozłowski, Zbigniew Zachar, Tadeusz Szewczuk, Dominik Krukiewicz, Rudolf Nikucki, Jan Lipnicki, Rajmund Marian та інші.
Це був перший харцерський загін, який протягом кількох років (1946—1948) діяв на території міста Болеславця. У харцерській роботі мені також чимало допомагала моя тоді ще молода дружина Jadwiga. У Болеславці на той час ще не було комендатури загону, тому організаційно ми належали до загону у Львувеку-Шльонському, командиром якого був харцер «Орлят» dh Zygmunt Stanoch. Співпраця із загоном у Львувеку складалася успішно, наш загін цінували за активність, і спогади про ті часи залишилися дуже приємними.
Це був час, коли Болеславець іще лежав у руїнах. Значна частина міста була зруйнована воєнними діями. Досить часто ще було чути стрілянину, спричинену рештками німецьких солдатів — так званих «перевертнів» (Wehrwolf), які тут і там переховувалися.
У місті проживала незначна кількість польського населення, переважно репатріантів із-за Бугу. Я оцінюю (на око) чисельність польського населення приблизно у 2000 осіб. Крім того, у нашому місті ще проживала невелика кількість німців, які не втекли разом із німецьким військом до Німеччини. Зрештою, через кілька місяців, у липні 1946 року, і цей залишок населення гуманно евакуювали до Німеччини.
Повсякденне життя в місті було дуже примітивним. Через відсутність основних умов для життя польське населення мусило власними силами організовувати собі паливо, житло та засоби до існування. Згодом було запроваджено розподіл продуктів за продуктовими картками. Польська державна влада лише перебувала в процесі організації. Дуже багато будинків і квартир, повністю облаштованих і покинутих німецьким населенням, яке втікало, стояли відчиненими й чекали на заселення новими польськими мешканцями, які прибували до Болеславця з різних частин Польщі та з-за кордону. Однак поступово життя в нашому місті стабілізувалося. Саме в таких надзвичайно складних умовах у квітні 1946 року розпочав діяльність харцерський загін, організатором якого я був.
Тоді я був молодою людиною, інструктором харцерства у званні підхарцера, сповненим величезного завзяття до роботи. У всій нашій країні харцерство бурхливо розвивалося. У повоєнний період харцерство було найжиттєздатнішою молодіжною організацією.
Поява на вулицях Болеславця харцерського загону у формі, із зеленими хустками та в коротких штанах (бо саме такими вони тоді були обов’язковими), пошитими іноді зі старих солдатських мундирів (кітелів), справила сильне враження на місцеве польське суспільство.
Ми одразу здобули велике визнання мешканців Болеславця та місцевої влади. Я досі згадую харцерку Zofia Kłosowska з чоловіком, які вже тоді були нашими прихильниками й не раз брали участь у наших скромних вогнищах, що влаштовувалися, зокрема, у гайку біля вулиці Єленяґурської. Треба підкреслити, що ми надавали великого значення зразковій харцерській поведінці перед суспільством. Саме молоді харцери, які були всюди, допомагали оживити порожні вулиці нашого міста та надати йому польського характеру. Молоді, рухливі харцери були всюди. Часті проходження загону строєм із барабанами, знайденими в різних закутках колишньонімецьких будівель, вулицями нашого міста викликали повагу навіть у нечисленних німецьких мешканців.
Ми вирішили облаштувати нашу харцерську кімнату не в школі, а в порожній будівлі поблизу школи. Тоді ми зайняли приміщення на вул. Ґрюнвальдській, де пізніше розміщувався дитячий садок № 1. Протягом кількох днів спільними силами всього харцерського загону ми прибрали безліч уламків і сміття з двох кімнат, які призначили під харцерську кімнату. Поступово облаштували її необхідним обладнанням і самі виконали харцерські прикраси на стінах. Загін, поділений на ланки, здобував ступінь молодика. Регулярні (і дуже часті) збори ланок та загону, навчання командирів ланок і функціонерів, численні виходи на місцевість, екскурсії і навіть таборування (небезпечні, бо територія часто ще була замінованою), харцерські вогнища, численні громадські акції з розчищення завалів і впорядкування міста, завжди зразкова участь у державних урочистостях — у такий спосіб наш загін активізував свою діяльність.
(Зазначено в «Хроніці одиниці» за 1971 рік)