Подальша наша мандрівка пролягала через Ліду, Вороново (великі осередки поляків) та Беняконе — де знаходиться могила коханої Міцкевича, Марилі Верещаківни, аж до литовського кордону. Неподалік у Солонічниках розташоване кладовище, на якому А. Міцкевич уперше побачив обряд Дідів. Ми дісталися містечка Рудоміно під Вільнюсом, де місцеві поляки вже чекали на нас із ночівлею. Нас прийняли з істинно польською сердечністю та гостинністю. Звідси ми щодня вирушали в паломницьку мандрівку. Перші кроки спрямували до «Тієї, що сяє в Гострій Брамі». Нас вразило розташування каплиці. Так близько до людей, на видноті — така придорожня капличка, хоча й сповнена величі, до якої кожен може зайти дорогою на роботу чи за покупками. Сльози самі наверталися на очі. Ти є, Матінко! І ми є! Дякуємо, що дісталися до Тебе! Матінко Божа, візьми нас під свою опіку й захисти нас! Ми молимося та співаємо, стоячи навколішки на бруківці посеред вулиці. Спільне служіння Святої Меси всіх 6 священників перед образом Найсвятішої Діви було спеціально для нас. Ми разом молимося в усіх намірах, з якими приїхали. Очі опухли від плачу. Ця Свята Меса — подія, яку неможливо забути. Ми одні з небагатьох відвідали скарбницю.
Пан Гжесю, наш чудовий і незабутній гід, запропонував нам розпочати огляд Вільнюса з будинку, де «у 1929–1936 роках перебувала Божа слуга, сестра Фаустина Ковальська... саме тут Господь Ісус продиктував їй слова вінця до Божого Милосердя...». Ми також помолилися, двічі проказавши вінця. У Вільнюсі ми оглянули низку храмів, зокрема найгарніший і найбагатший оборонний костел святих Петра і Павла. Переказ говорить, що 1710 року біля нього з’явилася Пресвята Діва Марія Милостива та «погасила пошесть» (чуму). Ми також були в костелі святої Анни, який спочатку мав стати місцем спочинку польських королів, які завершать життя у Вільнюсі, а Наполеон, назвавши його перлиною готики, хотів «перенести на долоні до Парижа». У спустошеному, а нині відновлюваному францисканцями бернардинському костелі ми могли побачити середньовічну цеглу ручної роботи. У костелі Святого Духа (домініканців) ми взяли участь у Святій Месі, яку також співслужили наші священники з нагоди 125-річчя від дня народження композитора Еміля Млинарського. У цьому костелі, який зачарував нас своєю красою, знаходиться образ Божого Милосердя, написаний за видінням сестри Фаустини (оригінал). Після Святої Меси ми слухали концерт польських хорів. У Святій Месі та концерті брала участь онука композитора, донька відомого піаніста Артура Рубінштейна. Костел святої Терези також зачарував нас не лише своєю красою, а й тим, що навпроти амвона, у схованці в стовпі бічної нави, зберігалося серце Пілсудського аж до поховання в могилі матері на Росі. Костел Святого Івана (академічний), найвища вежа якого височіє над Вільнюсом, є музейним об’єктом. Протягом багатьох років органістом у ньому працював Станіслав Монюшко. Найбільше пам’яток польськості знаходиться в кафедральному соборі. Там є, зокрема, дві королівські каплиці. В одній із них, названій каплицею святого Казимира, спочивають його земні останки. Також поховані королі Владислав та Олександр і дві дружини Зигмунта Августа — Єлизавета та Барбара Радзивіллівна. У цій каплиці королівська родина слухала Месу зі балкона. Друга королівська каплиця була свідком королівських вінчань, зокрема таємного вінчання Зигмунта Августа з Барбарою.
У Вільнюсі ми також оглянули православну церкву, де в підземеллі, названому «врака», лежать троє православних святих: Іоан, Євстафій та Антоній. Ці святі загинули, поширюючи православну віру. Першопрохідцями ж католицької віри в Литві були францисканці. На вшанування їхньої мученицької смерті на хресті та утоплення у Вілейці на найвищому пагорбі Вільнюса встановили Три хрести — символ віри, надії та любові. Комуністи підірвали їх. Нині встановлено нові.
Багато часу ми провели, ходячи слідами Словацького, Пілсудського, Монюшка, блаженного Рафала Каліновського, Міцкевича. Саме тут, у Вільнюсі, разом з іншими філаретами та філоматами в 1823–24 роках був ув’язнений Адам Міцкевич. Камера в базиліанському монастирі, звідки його на кибитці вивезли вглиб Росії і куди він уже ніколи не повернувся до Вільнюса, спонукала до роздумів. Саме тут розгортаються події третьої частини «Дідів».
Численні могили співвітчизників, які загинули, захищаючи Вітчизну, або померли природною смертю, знаходяться на кладовищі на Росі. На могилі матері Пілсудського та серця її сина ми поклали букет біло-червоних квітів. На чолі чотиридітної групи це зробила Кася Вевюрська, учениця школи № 10 у Болеславці. Ми запалили лампадки та заспівали «Роту». Також розмірковували над викарбуваними там словами: «Хто, маючи змогу вибирати, обрав замість дому гніздо на скелях орла; Нехай уміє спати, коли зіниці червоні від грому і чути стогін сатан у шумі сосен. Так я жив». (цитата зі Словацького). Ми ходили алеями та корінням, що утворює природні сходинки, віддавали шану померлим із родин Пілсудських, Тишкевичів, Подчасинських, Трауґонських, молячись на вервиці. Зупинялися біля могил відомих людей. Серед інших: Антонія Вівільського — автора пам’ятника «Трьом хрестам», пам’ятника батькові Словацького, Лелевеля та Сирокомлі, батька й вітчима Словацького, брата й дружини Пілсудського та багатьох інших видатних поляків.