Еріх Кох підписав у Білостоку «гуманний» вирок: за допомогу, яку родина, що мешкала у Скупові, надавала партизанському руху в Біловезькій пущі, її засуджено до безстрокових примусових робіт у Східній Пруссії. Третій Рейх, що воював із росіянами, мусив посилити воєнні зусилля: треба було копати окопи на завойованих землях, працювати на збройових фабриках, будувати майбутнє великої германської імперії рабською працею мільйонів іноземців, переважно слов’ян. Не мало значення, що провину не доведено, що засуджені не визнали себе винними у злочині опору окупантові. Вони були просто поза законом. Це люди-тварини, здатні лише до виснажливої фізичної праці, позбавлені людської психіки роботи. Поневолені, зневажені, безвольні й безсилі.
Я запам’ятав довгу, здавалося б, безкрайню подорож на північ і схід у так званих товарних вагонах. Це особливий вид залізничного транспорту воєнного часу, призначений головним чином для переміщення величезних мас людей, а також тварин чи інших «вантажів». Дерев’яні вагони з нацистською символікою, з маленькими заґратованими або захищеними колючим дротом віконцями для провітрювання та широкими дверима, що зачинялися ззовні. Така велика клітка на колесах, у якій тулилися десятки родин із дітьми, вирушаючи в багатотижневу подорож у невідомість. Бо торгівля рабами починалася на кількох кінцевих станціях, наприклад у Тільзиті чи інших. Там майбутні власники безплатної «робочої сили» забирали свій обіцяний, відповідний до потреб «контингент», «живий товар».
Раніше визначали дату виїзду й обсяг ручного багажу: стільки, скільки можна було понести в руках. Треба було зв’язати в клунки постіль і теплий одяг, узяти насамперед сухарі, кілька ложок і якийсь небиткий посуд — чашки, тарілки чи горщики. Типово циганське спорядження: ручне, легке й міцне. Найважливішими були хлібні «сухарі» — вони давали змогу вижити, втамувати голод, що виснажував нутрощі... Це був справжній еліксир життя, який берегли як найдорожчий скарб. Добре висушені — майже не пліснявіли, а залиті окропом — пахли свіжим сільським хлібом. Тоді вони ставали густим супом, а після додавання до густої суспензії сахарину смакували як десерт. Тоді я пізнав смак супу з лободи й кропиви, картопляного та кольрабі, завжди пісного, підсоленого до смаку, що становив головну страву обіднього меню. Не день і не місяць — так ми харчувалися роками, бо настав час агонії не лише для рабів, а й для всього Третього Рейху: зі сходу лунала канонада гармат, а наші «власники» та «володарі» ставали дедалі менш пихатими. Але це сталося значно пізніше.
Отже, ми їхали в тісних вагонах до Східної Пруссії. Холодно, страшно. Голод, страх і смерть без кінця супроводжували нас. А також крики жандармів, перевірки, прокльони, побиття без причини, садистське знущання, особливо над чоловіками. Щоденний жах війни. Довгі непотрібні зупинки на маленьких станціях, крики: «Raus!» — і виштовхування нас із вагонів, брутальний огляд багажу, дозвіл пити воду зі станційних насосів, знову запихання пасажирів у вагони, що з гуркотом зачинялися, і очікування свистка локомотива та подальшої поїздки, зазвичай уночі. За коліями — соснові ліси, болота, червоні дахи сіл, що пропливали повз, орні поля і знову те саме — наче в калейдоскопі. Маленькі діти плакали, марили від гарячки, блювали, хворіли. Також помирали в задусі, у холоді дощової осені, у морозі нічних приморозків. Люди були брудні й завошивлені, виснажені та зневірені. Для багатьох ця дивна й довга поїздка означала останню подорож у житті. Сюди не заглядав ні лікар, ні медсестра. Сморід випорожнень перехоплював подих. «Худоба!» — зневажливо затуляли носи солдати, які конвоювали транспорт, коли на зупинках відчиняли двері вагонів.
Ми з братом гарячкували, нас душив кашель, марення ставало справжнім благодіянням. Виснажені обличчя батьків, які заглядали в очі й клали долоні на чоло, стали щоденним ритуалом: так вони вимірювали падіння та підвищення температури. Нам було байдуже до всього: ніжна ласка материнської руки витирала краплі поту, ненадовго охолоджувала гаряче чоло, давала відчуття безпеки. Потім ми перебували в утомливому напівсні. Смерть? Це поняття ми ще не засвоїли до кінця. Агонія тривала, ми згасали в безсиллі та безпорадності батьків, у їхньому розпачі й стражданні.
Але це ще не був кінець болісних випробувань, адже кати записали нам довге вмирання, запрограмовану смерть частинами. Ми доїхали до останнього етапу й кінця подорожі. На станційному пероні нас зустрів уповноважений бауера Давида Пеншукка й відвіз до родового маєтку в Шомінгені (район Ельшнідерунг). Це місце здалося раєм на землі: пристойні бараки, поділені на родинні сектори, — однокімнатні «квартири» з вбудованою кухнею — були справжньою розкішшю порівняно з умовами виснажливої для здоров’я подорожі. «Добрий німець» також влаштував для кількох десятків наших родин спільну вечерю: холодну картоплю, очищену від лушпиння, политу якимось соусом зі сметани чи кислого молока, змішаного із сіллю; її смак врізався мені в пам’ять більш ніж на пів століття й зберігся донині: я можу точно його відтворити, хоча не зміг би відтворити таку кулінарну композицію... Перша вечеря після багатьох тижнів дороги й ласування сухарями з водою — переживання виняткового значення... Ми були голодні, брудні, завошивлені, хворі, на межі фізичної витривалості. Так нас зустріла ненависна німецька земля, яка згодом забрала свою здобич у вигляді життів брата й батька.
Але тепер почалася трудова повинність дорослих і дітей. Німецький бауер не дозволяв розкоші відпочинку, а організовував роботу із годинниковою точністю — від світанку до ночі, на всій території маєтку. Мені випало пасти коней, допомагати на городі, збирати хмиз у лісі та допомагати старшим наймитам вантажити й возити дрова. Пан-людинолюбець лише раз спіймав мене на байдикуванні, коли я, сховавшись у високій траві, лежав на спині, вдивляючись у хмарне небо. Він підійшов безшумно, і лише пекучий біль у животі став передвісником нещастя. Удари бамбукової палиці були болючими й влучними, а побиття нагадувало жахливий ритуал: методично, місце за місцем, без тіні жалю та співчуття. Я закривав обличчя долонями, захищав голову ліктями, намагався підвестися на ноги — все марно. Пекло, боліло нелюдськи, я плакав, кричав, кликав на допомогу — безрезультатно. Із розбитого ліктя кров капала на обличчя, вбиралася в луку, спина кровоточила, страта тривала й тривала. Червоні й чорні кола перед очима, шум у вухах — і все покриває темрява. Якщо смерть виглядає так — я пережив її в дитинстві. Побитого до непритомності мене ввечері знайшли робітники, які поверталися з роботи в полі. Я прокинувся на дерев’яному ліжку-тапчані в бараку. Своїм побитим і закривавленим тілом я відчував кожну травинку в матраці. Все набрякало, боліло, чорніло, тиснуло, кололо. Я гарячкував кілька тижнів. Потім знову став на ноги...
Що ще я запам’ятав із цієї страти? Коні справді завдали шкоди посівам. Син бауера загинув під Сталінградом, тож він шукав свій рахунок кривд(?). Це єдиний випадок, коли німець твердою палицею виписував на моїй шкірі декалог обов’язків (прав?) дитини-раба. Мені було 9 років, і цю науку я запам’ятав на все життя. Наслідки? У 17 років я втратив 65 відсотків фізичної працездатності, додалася дископатія. Понівечене тіло захистилося від смерті, наслідки влучних, розрахованих ударів палиці виявилися трагічними для кісткової системи та нервової системи. Сьогодні я усвідомлюю це, ці знання здобув з описів винищення польського населення та його наслідків, із медичних висновків авторитетних фахівців. Чому я мусив страждати, за що страждали ми всі? Чи можна таку кривду «відшкодувати», витерти сльози й біль грошима, марками ФРН?
Іншим «сувеніром» від примусових робіт залишилися відморожені вуха під час морозних зим у Східній Пруссії, які не вдалося вилікувати попри плин часу. Люти морози й нестача одягу косили слабких людей: важко порахувати дерев’яні хрести на земляних пагорбах, які за кілька місяців ставали безіменними могилами, найчастіше померлих дітей. Таким було право дня на чужій, ворожій землі, таким був вимір ганьби та злочину геноциду. Про це багато хто забув або не хоче пам’ятати. Адже це є трагічним застереженням проти колективної ненависті та національного шовінізму.
У цій 4-річній дитячій мартирології не бракувало світлих митей, теплих спогадів, пам’ятних подій, як у кожному житті. Якось, набираючи великим відром воду із зарослого очеретом каналу, щоб напоїти коней, я захопив цілу зграю золотаво-червоних карасів. Яке ж то було свято вдома, як смакували нам риби, яких ми вперше змогли досхочу наїстися... Наступного дня на тому самому місці я спіймав лише кілька рибок, а ще наступного — жодної: водяна комора висохла... Але я навчився полювати на нерухомих у воді щук: достатньо було злегка скаламутити довкілля, і риба ставала легкою здобиччю. З часом ми спустошували город бауера, забираючи огірки, моркву, горох, кольрабі та інші овочі. Це було інстинктом і умовою виживання: пайки хліба, бурякового мармеладу чи сахарину просто не вистачали. Ми збирали гриби, іноді знаходили кілька жмень ягід і якось животіли. Завжди голодні — протягом довгих 4 років