Сьогодні він живе в Білостоці, на іншому кінці Польщі. Але ж не забув «свій» Болеславець, із захопленням розповідає про людей, яких зустрів, про події — символи. Із непідробною ностальгією — про кераміку, крихке й примхливе «мистецтво вогню», яке пізнавав роками і якому віддав серце, талант, знання. Він шукає сліди минулого й дорікає поколінню наступників за те, що вони безповоротно знищили доробок піонерських років. — Це несправедливо, — багато разів повторює він під час розмови. — Це сумно й незворотно, а шкода. Надаймо слово Анджею Сковронському, який до міста над Бобром приїхав у липні 1952 року й залишився тут на багато десятиліть. Не коментуймо цієї розповіді, нехай вона буде автентичною в кожній деталі. — Я закінчив Керамічний ліцей в Опочні й за направленням на роботу потрапив до Болеславця. Просто на фабрику Центрального управління народної та художньої промисловості «Cepelia», яка була державним підприємством, а згодом перетворилася на кооператив «Ceramika Artystyczna». Уже 1953 року я став тут технічним керівником і залишався на цій посаді 20 років. Я співпрацював із талановитими художницями Ізабелою Зджалкою та Амандою Ружаньською, тут створювалися справжні твори керамічного мистецтва — унікальні, чудово оздоблені, якими захоплювалися й які розкуповували на ринку. Конфлікт із головою правління Урбанеком змусив мене шукати роботу в іншому місці — фахівців тоді, зрештою, чекали всюди. Я потрапив на глиняні копальні Вроцлавського кооперативу будівельних матеріалів у Новогродзці, а був тоді 1956 рік. Однак мені бракувало контакту з барвистим «мистецтвом вогню», тож я знову повернувся до Болеславця, де саме запускався великий завод кам’яних виробів (майбутній ZWK i S). Я поїхав до Зємбіце навчати палячів, а повернувся майстром пічного відділу та керівником пічного цеху. Це мало про що говорить, але насправді це справжнє серце фабрики: від приборкання стихії вогню залежить усе, тут треба працювати з аптекарською точністю, потрібні знання й досвід.
Голова правління CPLiA Люціан Опачинський додатково працевлаштував мене у себе на пів ставки (це вже був 1970 рік). 1975 року я обійняв посаду технолога, а художнім керівником тоді був художник Броніслав Воланін. Початкова добра співпраця дала тріщину. За згодою голови правління я шукав у людей давні експонати, родом із Болеславця; назбиралося їх чимало, і виникла багата історико-торгова зразкова колекція. Мене вважали фахівцем із компонування керамічних глазурей, без яких у керамічних виробах не було б кольору. Не було б успіхів на виставках у Ченстохові чи Варшаві без моєї участі. Не було б великого тріумфу на експозиції в Лазєнках. Щоправда, успіхи привласнювали інші, про мене не пам’ятали. А втім, навіть найбільший геній у цій галузі мистецтва самотужки не досягне повного успіху. Історія болеславецької кераміки не почалася в 1970-х роках — її становить доробок багатьох митців і творців, які сьогодні вже часто залишаються анонімними. Із сумом та здивуванням я дивлюся на відсутність у сучасній фабричній зразковій колекції згадок про минуле, на брак справедливої оцінки заслуг і доробку. Утворилися «білі плями», було знищено багато унікальних зразків керамічних робіт і творів. Я маю через це великий особистий жаль, і, мабуть, цілком виправданий. Вивести мене з цієї психологічної депресії допоміг колишній колега по роботі, а нині творець і власник фантастично масштабної фірми «Dana» — Януш Якубовський. Оце справжній розмах, майбутнє, перспектива, динаміка!
Свою професійну кар’єру я вже завершив, тож безкорисливо передав близько 400 авторських рецептів керамічних глазурей разом із великою документацією та зразками. Я вмію робити майже все: блискучі й напівматові глазурі, імітації потрісканих поверхонь, патини — усе це особливо охоче купують німці. Я побував у свого друга у відпустці — на пленері, знову пережив молодість і колишній запал до творчості. Я ще можу щось від себе дати, залишити тривалий слід, хоча мене болить загибель доробку минулого. Я пережив знищення доробку німецьких керамістів, але списую це на війну, дурість, мстивість. Та марно шукаю сліди творів Ванди Матус. Хто ще пам’ятає, що саме я відтворював перші штампи, відроджуючи цю техніку оздоблення після німців? Перші «штампи» я просто вирізав із підборів взуття, а сьогодні це вже повсякденність... Але справжньою художницею «зі штампів» згодом стала Анна Урбанська-Пасєрбєвіч — вона майстерно відтискала їх неповторним способом. Я не можу забути витончене фантазійно-квіткове оздоблення Ванди Матус, яка чаклувала на поверхні ваз справжні живописні шедеври. Сьогодні я не можу цього розшукати, а це була справжня й велика краса, хоч така крихка та скороминуща... Я знаю, що форми для кам’яних дрібничок розбили військові, тільки чому й за чиїм наказом? Кому це заважало, хто хотів позбутися «конкуренції»? Це сумно й боляче, особливо для мене, адже я завжди емоційно відчував зв’язок із професійною роботою та процесом створення керамічної краси. У берлінському «Пергамоні» дбайливо зберігаються, зокрема, керамічні вироби, яким кілька тисяч років, а в Болеславці важко знайти сліди минулого навіть тридцятирічної давнини... Де керамічні дивовижі народного майстра Романовського, які, випалені в «Cepelia», захоплювали поціновувачів мистецтва — також із-за кордону?
Пробачте за ці дуже особисті роздуми. Мені вже не потрібні ні слава, ні почесті. У житті я мав достатньо задоволення. Але мене жахнуло повернення до спогадів, матеріальних слідів яких у місті моєї молодості не залишилося. Хтось свідомо й навмисно знищив їх, збіднив історію болеславецької кераміки багатьма фактами, які сьогодні важко відтворити. І саме на це я маю жаль. Якщо кожен наступник уперто ліквідовуватиме сліди доробку своїх попередників — ми залишимося середовищем без історії, народом без коріння та ідентичності. А без цього просто неможливо жити й існувати.