Panta rei… Усе плине, минає. Безповоротно минула слава гірничих підприємств «Конрад», яким Болеславець значною мірою завдячує своєю повоєнною відбудовою, розвитком, архітектурним виглядом і добробутом. Упродовж багатьох років важка праця гірників визначала стрімкий ритм суспільно-економічних подій, навіть формувала місцеву культуру та рівень освіти. Про симпатію й повагу, якими користувалася гірнича братія, можна й не писати. Не дивно: у період розквіту «Конрада» тут працювали кілька тисяч мешканців міста й околиць. «Червоне золото» було безцінною сировиною, важливим продуктом стратегічного значення в часи холодної війни та безжальної боротьби світових держав за панування на земній кулі.
Болеславець має гірничі традиції, що сягають Середньовіччя, а сліди золотоносних штолень, у яких гірники добували крихти цього найціннішого металу, можна відшукати й сьогодні — на південь від міста. У відомій з історії битві з татарами під Легницею, у якій загинув Генрик Побожний і яка відбулася 9 квітня 1241 року, взяли участь близько 500 гірників сілезьких копалень з околиць Злоторії, Львувека, Варти-Болеславецької та нашого міста. Майже ніхто з них не повернувся: вони загинули або потрапили в полон; небагато щасливців дісталися до міста понівеченими й покаліченими переможцями, а ті, хто залишився живим, імовірно, потрапили до Каспійського моря й, працюючи там, завершили свій життєвий шлях. У Болеславці на знак жалоби були встановлені богослужіння в костелі святого Миколая, покровителя гірників (сьогодні покровителькою вважають святу Варвару).
Я був літописцем історії «Конрада» щонайменше чверть століття, співпрацюючи з нижньосілезькою пресою, головним чином із «Gazeta Robotnicza». Я описував традиції та сучасність, щиро захоплюючись похмурим світом шахтних підземель і важкою боротьбою людини з ворожою їй стихією. Я увічнив (також у книжковій формі) традиції так званої Пивної корчми (раніше невідомої на місцевому рівні), супроводжував проведення підземних виробок і з’єднання штреків, переживав емоції вибухів у надрах землі, коли похилий штрек проходили з обох боків, а саме пробиття останньої перешкоди у вигляді параметрової стіни означало успіх багатотижневої роботи. Вдасться чи ні, похилу виробку прокладено точно — чи, можливо, сталася помилка? Ми щільно притискалися до заглиблення у твердій стіні, потім — гуркіт вибуху, своєрідний землетрус, різкий бурий пил, що заповнював простір, і відразу після цього — велика радість, привітання, обійми. І ще смак міцної горілки, тост за успіх. Так радіти й веселитися під час Пивної корчми вміють лише гірники — відкриті й сердечні, солідарні й працьовиті, тверді й загартовані, доброзичливі та щирі. Я маю до них велику щиру повагу й симпатію, а шахтарські переживання та враження — це щось виняткове. Коли будували Північний порт у Гданську, базальтову сировину видобували в кар’єрі Вільча-Гура біля Злоторії, а звідти возили до моря. Тут мене захопила майстерність підривника, техніка вибухових робіт Зигмунта Видриха, а пам’ятний «вибух для порту» (назва публікації) я увічнив у «Tygodnik Morski». Дружба з доброзичливим провідником тривала багато років: згодом він став «придворним художником» очолюваної мною школи № 8 і головним архітектором, а може, батьком створеного тут справжнього гірничого музею. Цікаво, що єдиний у місті з гірничими традиціями музей виник не в Гірничому технікумі, а в Тисячолітці… Але це вже зовсім інша тематична історія. Із шахти до школи привезли оригінальні дерев’яні кріпильні стояки та міцне полотно, яким надійний пан Зигмунт оббив стіни двох непотрібних складських приміщень. За кольорами він стилізував їх під пласти мідної руди; зрештою, директор, магістр інженер Альфред Холев’як, який дружив зі школою, не шкодував експонатів зі «своєї» шахти. Його ім’я носить оригінальний, унікальний музей-скарбниця підземного світу. Лише тут можна побачити повний комплект гірничих чако — від рядового гірника до генеральського чако із зеленим султаном, історичні гірничі барди (сокирки), колекції ламп — ще карбідних (серед них лампа XIX століття), — і колекцію прекрасних мінералів, навіть з Уральських гір, але передусім нижньосілезьких. Декоративні та побутові кайла, дипломи, сувеніри, залишені сотнями гостей — міністрами, послами, науковцями, — а передусім безліч різноманітних гірських порід, кожна з яких має свою цікаву історію. Тут є оригінальний фрагмент грецької колони з білого мармуру (за цей експонат мене «переслідувало» місцеве Управління безпеки, але брак місця не дозволяє розвинути тему), блок пісковику з британської фортеці на острові Мальта (подарунок офіцера ПЛО Теофіла Гридика, який привіз експонат із поясненням: «У мене не було грошей на сувеніри, фортеця англійцям уже не потрібна, а для вас це частина історії та конкретне уявлення про світ»). Іншого друга — любителя, колегу-географа Тадеуша Плонку, я зустрів у Богушуві-Горцях біля Валбжиха; його зачарували краса школи та нестандартні ідеї. Із власної колекції він подарував сюди сигілярії, лепідодендрони, відбитки папоротей у вугіллі, скам’янілі стовбури дерев віком у сотні мільйонів років, амоніти й безліч інших безцінних експонатів. Тут можна помилуватися відбитком риби з горизонту мінус 850 м із глибин ЗГ «Конрад» (колись тут — у далеких геологічних епохах — було море…), золотою рудою (окремий шматок, який передав анонімний священник, що жив під Болеславцем) із канадських копалень, високо цінованими хризопразами із серпентинітом, опалами, рубіновими гранатами, колекціями гірських кристалів зі скарбниці судетського Лицярепи. Усе це я привозив разом із сином на старому автомобілі, власним коштом, користуючись безкорисливістю друзів, знайомих і колег. Усе залишилося в школі, яка отримала рідкісну відзнаку з рук тогочасного міністра гірництва та енергетики — Почесну гірничу шаблю. Таку саму шаблю та кайло з посвятою через кілька років вручив мені директор Вугільного об’єднання у Валбжиху, магістр інженер Віктор Возняк. Я зберігаю ці рідкісні приватні трофеї як талісман… Але найбільший сюрприз і задоволення мені подарувало найближче серцю гірниче підприємство «Конрад», і в цьому велика особиста заслуга директора, магістра інженера Альфреда Холев’яка. Я став одним із трьох Почесних гірників ЗГ «Конрад», отримавши красивий диплом, власноруч виписаний на папері ручної роботи, та інженерське чако з білим султаном. Це надзвичайно цінна й прекрасна пам’ятка. Гірнича братія, зрештою, обдарувала мене багатьма почестями: званням почесного гірничого техніка Вугільного об’єднання у Валбжиху, званням «Заслужений за розвиток кам’яновугільної шахти “Новий Вірек”» у Руді-Шльонській, не кажучи вже про гірничі відзнаки. Однак найбільше я ціную звання Почесного гірника ЗГ «Конрад» — моєї найближчої серцю й такої заслуженої перед рідним краєм міднорудної шахти. Якщо Польща сьогодні стоїть на міді, то свою частку в цьому має Старий мідний басейн, столицею якого був наше надбобржанське місто — Болеславець. Цю правду я багато років проголошував усім і всюди, і, мабуть, саме тому гірнича братія відзначила мене та надала мені почесного статусу. Такої честі я не удостоївся у своїй учительській професії навіть після майже 40 років трудової діяльності. Усьому гірничому стану — так глибоко вкоріненому в традиції та сучасність нашого міста — з нагоди «Барбурки» бажаю всього найкращого!