За вікном ніч. Тепла й блискуча, як котячі очі. На шибці мороз малює зимові пейзажі. Надворі сніг дрібними пластівцями спадає зі світлого неба. Як це так, що вони знову й знову повертаються? Як бумеранг, щороку систематично, попри зло, що панує серед нас, вони приходять, щоб нести людям радість, любов і мир. Свята... знову на мить ми стаємо дітьми... оживають спогади, мов альбом пожовклих фотографій, народжуються нові мрії та надії. Запах грибів і тушкованої капусти змішується з гострим ароматом ялинки, біла скатертина, сіно, ялинкові прикраси й ангельське волосся... колядки, які співають Маленькому... І знову минув рік. У шафі поруч зі старим одягом і шкільною формою розквітло вбрання для випускного балу. Час минає так швидко... Уже за рік, біля наступної ялинки, у моїй кишені буде «зелений квиток у дорослість...» а я все ще така дитинна! Все ще не можу дочекатися нових сюрпризів в адвент-календарі й досі вірю Святому Миколаю...Люблю цей передсвятковий шал прибирання, запах пасти для підлоги, пакети, що рвуться від покупок, листоношу, який приносить різдвяні листівки, і коропа, якого наш кіт намагається виловити з ванни. Люблю зелені гілочки, вкриті м’яким пухом, шелесткий папір, у який загортають подарунки, скрегіт маку, що пропускають через м’ясорубку, завивання вітру за шибкою...Я відчуваю сентимент до сухофруктів і горіхів, які ми з Монікою таємно «винищуємо» перед мамою, і до «полювання» за подарунками для найближчих. Атмосфера Різдва й Великої Таємниці — НАРОДЖЕННЯ ГОСПОДА — внутрішньо заспокоює мене. Тоді я відчуваю, що люблю весь світ. Відчуваю в собі цю любов, попри образи, які розділяють нас протягом року.Я хочу вигукнути своє «вибачте!», але боюся виглядати смішною, бо слово «вибачте» — мов камінь. Воно застрягає в горлі, і його важко вимовити чи проковтнути; іноді ми так довго зволікаємо з ним, що потім, власне, вже не знаємо, що з ним робити.Важко сказати «вибачте», легше відвернутися спиною, піти... Знаю, бо сама теж так роблю. Як кожен. Отже, сьогодні я перепрошую і простягаю руку з оплатком кожному, хто захоче її прийняти. ... Школо, ми знову розплачемося з Гоською, це вже наша одинадцята вігілія. Змінилися класи, декорації, додалося років і досвіду, а ми, як щороку, ламаючи оплаток, ридаємо дедалі сильніше. Зрештою, хтось приєднується до нашого гурту. Гнані невідомою силою, цього дня ми помічаємо все те, чого не бачимо щодня: людей, повз яких проходимо поспіхом, замислено й байдуже. Прості речі, а тому такі прекрасні.Пан прийшов, щоб спасти світ, прославляймо Його славу! Відірвімося від телевізорів, комп’ютерів і відеоігор. Дозвольмо, щоб за столом разом із нами сів хтось самотній, щоб зігрівся теплом наших сердець, щоб «слово стало тілом і оселилося між нами».Ламаючи з вами оплаток, цими словами бажаю вам усього найкращого.