«Люди людям приготували цю долю»
(Зофія Налковська)
Це лише уривчасті клапті спогадів із дитинства. Без літературної вигадки й прикрас. Документ минулого часу. Часу ненависті та зневаги до людини. Крик відчаю, попередження й пересторога. Але не рахунок кривд, які потрібно відплатити: їх неможливо винагородити. Можна лише пробачити на схилі прожитих днів. А забути?
Я народився в серці незайманої хащі, в глибині Біловезької пущі. Для мене немає прекраснішого місця на землі: це моя мала й велика Вітчизна, найвеличніша у літній красі, захоплива осінньою барвистістю, дивовижна у весняному цвітінні, коли зачаровує килимами блакитних рястів серед сірості опалої з дерев хвої, сухого листя та зелені мохів, спокушає ароматом вовчого лика, а потім вибухає справжньою оргією барв у величному сусідстві вікових дубів і вкритих мохом сосен чи ялин. Стільки життя, що кипить і переливається пишними хвилями, марно шукати деінде; з ним, мабуть, може змагатися лише щедра природа тропіків. Це справжнє диво природи було моєю власністю протягом кількох прекрасних років дитинства
Пам’ятаю, батько приносив після перших заморозків підмерзлі дикі яблука, журавлину, лісові горіхи. Він знав і любив цей старий, віковий ліс, який безперервно годував нас грибами та ягодами. Варто було зануритися з нашим собакою Дунаєм у найближчі гаї, щоб збирати боровики й підберезники та складати їх у високі купи на підстилці, бо вони не вміщалися в кошик. Потім їх приносив додому надійний батько, який ішов по наших лісових слідах. Дерев’яний барак завжди пахнув лісом, перед ним цвіли мальви, на які сідали метелики, гули рої диких бджіл, а щебетання птахів не припинялося навіть узимку. Сніг нерідко засипав будинок аж до даху, важко було відчинити двері назовні, у пухкому снігу ми з братом копали коридори-тунелі, а дерева нагадували край із японських казок.
Війна дуже жорстоко увірвалася в нашу родинну історію. Спочатку нас налякали літаки, що низько летіли над пущею, які я бачив уперше. Похмурий гуркіт двигунів був неймовірним дисонансом у незайманій пісні прадавнього лісу. Потім несподівано на прогріту сонцем лісову галявину вдерлася група солдатів. Вони пили воду з криниці. В одного було прострелене горло, і вода разом із кров’ю стікала на мундир. Страшний шок для маленької дитини. То ось яка вона, війна? Батьки ще два роки захищали нас від її жорстокості. Довше не могли.
Вони десь ховали кристалічний радіоприймач, який був єдиним зв’язком зі світом. Потім закопали його в лісі — просто перед власним арештом. Після війни його так і не знайшли; війна винищила й зруйнувала родину, стала низкою страждань, голоду, болю та приниження. Чому, за що? Агонія частинами тривала роками, бо вирок визрів у божевільних умах німецьких ідеологів нацизму: біологічно знищити поляків, розширити життєвий простір для обраного народу та вищої германської раси. Тоді ми цього ще не знали. Життя зберігало видимість спокою, батьки не ділилися з нами відлунням винищення та переслідувань. Сльози в очах матері, смуток на обличчі батька — це були факти, що ставали дедалі частішими й дуже болючими для малих дітей. Чому? Відповідь принесли наступні трагічні дні.
Не знаю — чи це була уява, чи справжній факт, але на ясному зоряному небі біля місяця з’явився палаючий хрест. Тоді ми їхали в шерензі пущею вузькоколійкою, такою собі дерев’яною платформою, закріпленою на осях двох пар паровозних коліс і яку штовхали стоячи довгими жердинами (різновид дрезини без механічного приводу). Здивовані батьки показували пальцями на це дивовижне явище, яке всіх приголомшило.
— Це передвісник нещастя, — шепотів батько, широко хрестячись, бо був глибоко віруючою людиною. Обличчя матері зблідло, але зовні вона не виявляла страху.
— Не лякай дітей, — заспокоювала вона. — Дивно, але ж у нас воєнний час, можливо, це якісь прожектори протиповітряної оборони...
Цей епізод ми невдовзі забули. Був уже 1942 рік, коли несподівано з Hajnówka лісовою залізницею приїхали гестапівці та жандарми. Чужа мова, крики, обшук, штовхання заціпенілих від страху батьків і їхній арешт. Перед тим нас силоміць вирвали з їхніх обіймів, жорстоко розлучили, не шкодуючи ударів. Німці били нас по голові та спині, без пощади, без милосердя й співчуття до двох маленьких заплаканих хлопчиків (брат був на рік молодший за мене). Ми кричали, ридали в істериці, чіплялися за руки й одяг, не до кінця усвідомлюючи трагічність ситуації. Ми відчували лише заподіяну нам кривду та жорстоке насильство. Ми не могли захистити найдорожчих і завжди турботливих близьких — адже як дитина може протистояти жорстокості та силі?
Ми залишилися на ніч самі в холодному, промерзлому й порожньому будинку. Замість щоденного ладу й порядку — жорстокий безлад: понівечені меблі, уламки посуду, жалюгідно розбита етажерка з круглих білих березових стовбурців, яку власноруч зробив татусь для книжок, такий оригінальний лісовий стелаж, який вони й досі зі зворушенням згадували... Втоптане в землю майно й без того небагатої родини: розкидані по підлозі одяг, фартухи, ковдри, подушки з пір’ям, що висипалося... Кричуща безпорадність і несправедливість, насильство над беззахисними, згаслий порив бунту — то це і є синдром війни, який я ношу в собі досі?
Страшенно довга й порожня ніч, яку ми провели, міцно притулившись одне до одного, відчайдушно схлипуючи аж до приходу милосердного сну. Ми прокинулися змерзлі й ще більше налякані, не відчуваючи голоду, хоча мама завжди зустрічала нас усмішкою й тарілкою гарячого супу, що пахнув травами та квітами. Це був незабутній теплий запах дитинства, якого вже не було. Самі в глибині хащі, зовсім не пристосовані до перебігу воєнних подій і жорстокості долі. У полотняних мішках висіли хлібні сухарі, завбачливо приготовані матір’ю «на чорний день». Тож ми їли сухарі, запиваючи їх водою з криниці. День, другий день. Найбільше лякала самотність, уночі лякали сови й крики дикого птацтва, бо пуща живе й після настання темряви. Через тиждень нас знайшов дядько. Це було спасіння, бо батьки й далі перебували в катівнях гестапо в Białowieża, де їх «допитували»: побиття, голодування, провокації, запитання про адреси пущеанських партизанів та імена керівників підпілля.
Фізично й психічно замучені (я збережу подробиці, на цю тему написано сотні товстих книг і спогадів), вони не зламалися, солідарно вистояли в мовчанні. Через роки пролунає лише одне прізвище: Wireniuk, і скупа інформація матері про допомогу партизанам, інформаційний та конспіративний пункт, нічні візити «дядьків», зброю, заховану на заболочених луках і в болотах. Нічого більше — крім застереження: — Пам’ятай, не можна отримувати з цього вигоду. Ми з татом не були героями, ми просто були поляками. Нам не потрібні почесті, а смерть близьких ніхто й нічим не винагородить. Бог подарував нам таку долю, його волю треба прийняти зі смиренням...
Молодість спонукала мене бунтувати проти такої філософії. Сьогодні я визнаю правоту й мудрість моєї матері, яка глибше й повніше розуміла патріотизм і служіння народові, польськість і Вітчизну, людську солідарність та сенс органічної праці. Вона не отримала жодних почестей, відзнак чи медалей, жила тихо й гідно, віддаючи серце дітям, перетворюючи безповоротно зруйновані мрії на сірі будні мурашиної праці за службовим столом на залізниці. Прекрасна жінка із сильною особистістю — вона залишилася самотньою й вірною сповідуваним етичним принципам. Вона не дочекалася повернення чоловіка з воєнного фронту під Берліном, ніколи не забула й не змогла пережити смерть молодшого сина, якого власноруч поховала в мерзлій землі на Помор’ї просто перед визволенням, без труни й священника, лише в присутності співв’язнів, які йшли невідомим шляхом. Ці акорди нелюдської одіссеї, мов наріжні камені долі, запали у свідомість і лягли тягарем на решту життя. Це справжня жорстокість війни, без прикрас, брутальна, трагічна, дуже особиста.
Гестапо не випускало своїх жертв безкарно. Виноситься вирок: примусові роботи у Східній Пруссії, родинне заслання, що означало продовжену агонію частинами на роботі на користь Третього рейху. Був 1942 рік. Поставав черговий сумний розділ воєнних поневірянь, дороги в невідомість, повільного вмирання серед чужих. Життєпис дітей війни збагачувався новим змістом, наче живцем запозиченим із кошмарного сну. Кати не мали милосердя до підкорених поляків...