Нещодавно на мою домашню адресу надійшов об’ємний лист від Євгенії Лініцької з Молдови (тобто з Молдавії, яка є однією з держав, що постали на руїнах СРСР). До листа додали свідоцтво про народження, видане німецьким РАЦСом у Болеславці. Читаємо, що «Геня Леніцькі» народилася 16 грудня 1944 року в місцевій лікарні. Мати — ув’язнена Антоніна, яка працювала в таборі примусової праці біля сучасної вулиці Цєсєльської, батько Євгенії — ув’язнений, зайнятий на фабриці, розташованій на території табору праці в Шпротаві.
Ось стислий виклад її листа. Її матір — вагітну — німці заарештували під час облави в Україні й привезли разом із групою ув’язнених жінок до Болеславця. Табір розташовувався біля сучасної вулиці Цєсєльської, де були фабричні будівлі. Тут під землею виробляли деталі до літаків. Окрім росіянок і українок, були польки, а також італійські, французькі та інші військовополонені. Мати жива, їй уже 88 років. Усе, про що вона пише, знає зі слів матері, яка багато разів розповідала про свої табірні переживання.
У лютому 1945 року, коли їй було близько шести тижнів, німці вивезли всіх ув’язнених на захід Німеччини, оскільки наближалися радянські війська. «Ми йшли пішки в мороз і сніг, потім їхали залізницею. На місці, наприкінці війни, табірна охорона хотіла розстріляти нас усіх. Багато хто загинув від куль. Мати була поранена в голову, впала, а я впала разом із нею, бо мати постійно тримала мене при собі. Від куль мене врятувала полька: падаючи, вона накрила мене своїм тілом. Сама була поранена в обидві ноги. Їй я завдячую життям. В останню мить — перед убивством усіх — нас визволили англійські солдати. Потім ми повернулися додому залізницею. Але радянські війська відвезли нас до табору в Березі Картузькій на Поліссі. Там ми довго сиділи, нас політично перевіряли, чи не є ми зрадниками батьківщини... А потім повернулися додому. Нещодавно я дізналася, що це місто тепер називається Болеславець. Прошу надіслати якісь фотографії тощо і не забувайте про нас».
Я надіслав їй товсту пачку фотографій, карт, буклетів про наше місто. Ми повинні підтримувати з нею зв’язок. Може, запросити її? Побачимо, що вона відповість на мій лист.
Цей факт спонукає до роздумів про гітлерівські табори в нашому місті: для цього є нагода, адже наближається ювілей повернення міста до Матері-Вітчизни! Місту та Болеславецькому повіту не пощастило з опрацюванням історії цих таборів. Воєводська комісія з розслідування гітлерівських злочинів у Вроцлаві зібрала щодо нашого повіту дуже скромні матеріали. Секретар цієї комісії, пані суддя Воєводського суду у Вроцлаві, прізвища я вже не пам’ятаю, приїжджала до Болеславця. Вона розмовляла з повітовим комендантом MO та повітовим прокурором, залишила нотатки, які мали допомогти з’ясувати долі цих таборів. А весь простір Нижньосілезьких лісів на північ від Болеславця, від Ліп’ян і Кшижової до Громадки й далі, був забудований цілим містечком табірних бараків, де в’язні та військовополонені працювали в рабських умовах у військовій промисловості (перенесеній із західної та центральної Німеччини через дедалі інтенсивніші нальоти).
Жили люди, оселені в Громадці, Осєйовій, які там працювали. Пані суддя надала їхні прізвища. Треба було їх допитати. Але для комендатури MO та прокуратури це не була важлива справа. Її відкладали на потім, так минали роки. Сьогодні вже нічого не можна встановити. Ми не дізнаємося повної правди в цій, безперечно, надзвичайно важливій справі.
Пишучи ці слова, я тримаю перед собою документ обсягом близько 700 сторінок. Це енциклопедичний довідник «Гітлерівські табори на польських землях», виданий 1979 року PWN. Автор — колектив дослідників Головної комісії з розслідування гітлерівських злочинів у Польщі. Чорна полотняна обкладинка, сухі, короткі речення, цифри, за якими приховані трагедії тисяч, багатьох тисяч людей, зайнятих у рабських, каторжних умовах, їхні страждання та повільна смерть багатьох...
У Болеславці є багато таких місць, але лише в одному встановили пам’ятний камінь, який місту Болеславець подарували харцери Хоругви... Валбжиської, коли забирали землю до урни, доставленої до табору смерті в Гросс-Розені (Рогозниці). На сторінках 113 і 428 у довіднику знаходимо неповну інформацію про табори в Болеславці. І, як не дивно! Там немає табору праці, розташованого на території нинішнього підприємства — Болеславецької фабрики флаконів та ампул! Чи були там підземелля, як пише молдованка, де облаштували збройову фабрику, — мабуть, ні?
Які табори та підтабори ми знайдемо в цьому довіднику?
1) Два робочі підрозділи, що складалися з військовополонених із табору «Stalag VIII-a» у Згожельці. Це були так звані команди 55 і 56. Не встановлено, якої вони були національності, зі скількох осіб складалися підрозділи, де розміщувалися і де працювали. Треба згадати, що такі «команди» були майже в кожному селі Болеславецького повіту. Вони працювали в сільському господарстві, дрібній промисловості, гравійних кар’єрах тощо.
2) Філія табору смерті Гросс-Розен (Рогозниця), заснована 1940 року й перетворена на підтабір концентраційного табору в травні 1944 року, — нині на вулиці Старошкільній, де харцери встановили пам’ятний камінь. Скільки в’язнів пройшло через табір і якої вони були національності — невідомо. Вони працювали на розташованому тут великому деревообробному підприємстві, де виготовляли пересувні бараки, муляжі літаків, які встановлювали на несправжніх аеродромах, і планери для війська.
3) «Russenlager» — тобто табір праці для в’язнів східнослов’янського походження (як наша молдованка-молдованка?). Табір розташовувався на вулиці Орля (сьогодні — підприємства технічних тканин «Concordia»). Тут працювали підприємства, що виробляли деталі до літаків. Кількість в’язнів і дата заснування табору невідомі.
4) Філія табору смерті Гросс-Розен (Рогозниця), розташована, як і «Russenlager», на території «Concordia». Табір засновано 1 липня 1944 року. Середня чисельність — близько 1000 осіб. В’язні працювали на місцевому підприємстві, що виробляло деталі до автомобілів і авіаційних двигунів.
У довіднику немає жодної інформації про табір військовополонених для італійських солдатів, яких кілька сотень перебували в нашому місті 12 лютого, тобто в день захоплення міста радянськими військами.
10–11 лютого 1945 року, тобто безпосередньо перед боями в місті, всі табори евакуювали до західної Німеччини. Це був жахливий марш, названий маршем смерті, адже в’язні, яких гнали на захід у мороз близько 25 градусів і заметілі, гинули як мухи. Відомо лише, що з приблизно 1000 в’язнів табору, згаданого в пункті 4, 16 березня, тобто після п’ятитижневого маршу, до іншого табору смерті Міттельбау-Дора прибули лише 441 ув’язнений.
Чому марш смерті не охопив італійських солдатів і групу приблизно з 25 французьких військовополонених (у липні вони були розквартировані, зрештою на власний розсуд, в одному з будинків на вулиці Пруса з боку подвір’я. Лише кілька років тому замалювали великий напис французькою мовою, який повідомляв, що тут розквартировані французькі солдати.
Ми не знаємо, де в Болеславці ховали померлих або вбитих в’язнів і скільки було жертв. Пів року тому в нашому місті побувала німецька журналістка з Берліна, яка працювала для канадського телебачення. Вона приїхала зробити репортаж про подію, подібну до показаної у фільмі «Список Шиндлера». До неї звернулася група канадських євреїв. Отже, керівником табору — філії Гросс-Розена на вулиці Старошкільній, де сьогодні стоїть пам’ятний камінь, — був якийсь людяний есесівець. Коли почався марш смерті, він мав убити всіх євреїв, молодих, привезених із Гросс-Розена. Він цього не зробив. Їх евакуювали на Захід, де їх визволили британські солдати. Журналістка не могла зрозуміти, чому ми нічого не знаємо про цей факт. Ми не могли їй допомогти, а вона хотіла розшукати або встановити прізвище есесівця. Але найбільше її здивувало, що ми не можемо показати їй могили померлих або вбитих у Болеславці в’язнів цих таборів. А вони помирали й були вбиті — це факт, підтверджений євреями, які вижили. Ми довго й широко їй це пояснювали. Через кілька місяців вона написала мені з Берліна, що не змогла зняти запланований кінорепортаж. Але дещо зробила: зняла кадри міста та табірних будівель. Це довгі бараки-ангари, потрібні для такого виду деревообробного виробництва.