Грудневу зустріч міської влади та директорів болеславецьких шкіл із парламентарями, тобто депутатами й сенаторами нашого округу, важко назвати успішною. Єдиний присутній депутат, д-р Marian Michalski, приїхав із запізненням, Kurator Szustak уже о 12-й годині залишив присутніх, а інспекторка B.Woźniak не виступила. Інші запрошені посадовці та особи, які ухвалюють рішення, вочевидь, знайшли важливіші справи (мабуть, не прогули?), бо не з’явилися в залі засідань за прямокутним (гострокутним?) столом... Якщо цією символікою вимірювати стан і перспективи місцевої освіти — важко залишатися оптимістом.
Залишилося місцеве самоврядування, яке не відмовляється від відповідальності й допомоги, але ж не може перебрати на свої плечі завдання державної адміністрації в цій сфері. Фахової компетентності йому не бракує, натомість немає грошей. Про те, що воно вміє впоратися з освітньо-виховною проблематикою, найкраще свідчить приклад міських дитячих садків, які мають добрий стан і є своєрідним «оазисом щастя» у масштабах воєводства. Це не перебільшення і не дешева демагогія — погляньмо на факти. До 9 дитячих садків ходить понад 1 100 дітей, об’єднаних у 43 групи, під опікою 170 працівників, зокрема 90 виховательок. Виховна опіка охоплює також корекційну гімнастику, вивчення іноземних мов(!), ритміку, вирівнювальні та логопедичні заняття, опіку над дітьми, які потребують особливої турботи, релігію, традиційні ігри та забави, а також різноманітне харчування. Заклади доглянуті, естетичні, прикрашені квітами, будівлі відремонтовані й добре опалюються. Тут діти — найважливіші, а дитинство має повний смак і барви. У 1995 році місто виділить на цю мету майже 18 млрд злотих.
Школи й надалі залишаються на утриманні Kuratorium і роками животіють у злиднях. Самоврядування не уникає допомоги — настільки, наскільки це може собі дозволити міська рада. Так, минулого року на ремонти «чужих» (у сенсі правового статусу) шкіл місто передало понад 2 мільярди злотих, головним чином ремонтуючи занедбані будівлі. Технічний стан об’єктів волає до неба, але сльози директорів шкіл не розчулюють освітніх чиновників — від рівня Kuratorium до міністерства... Тож місто виплатило 425 млн злотих за навчання плавання учнів третіх класів початкових шкіл, 45 млн злотих на позакласні заняття, 360 млн злотих за ремонт фасаду Старого театру, 50 млн злотих на комп’ютерний кабінет для ліцеїстів, 120 млн злотих на ремонт спортивного стадіону (об’єкта Kuratorium), підтримало Музичну школу, Дитячий будинок, заснувало стипендію для учениці балетної школи тощо. У грудні міська каса спорожніла, а школи подали заявки на суму 2,3 млрд злотих до цьогорічного бюджету. На жаль, із порожнього й Salomon не наллє, тому листи з цього питання просто залишаються замороженими: якщо буде профіцит, додаткові дотації чи доходи — міські радники охоче виділять гроші, а сьогодні ситуація залишається патовою.
Pan Kurator говорив про жалюгідний стан освіти у воєводстві, заборгованість шкіл перед ZUS та іншими установами, витрати на утримання шкільної освіти, стреси директорів, потребу змін у Карті вчителя, витрати на утримання учня (у Болеславці — 7,5 млн злотих на рік), інвестиційні потреби регіону (наприклад, Kamienna Góra має професійну школу-монстра на 80 відділень/!/, бракує школи в єленьогурському мікрорайоні «Zabobrze» із населенням 30 000 мешканців), тож наше місто не має шансів на будівництво чи розширення школи № 9 (Bolesławice, мікрорайон «Przylesie») або будівництво коштом Kuratorium (Ministerstwa Edukacji) спортивної зали при Загальноосвітньому ліцеї № 1. Про освітні інвестиції нам слід забути, адже до початкових шкіл приходить демографічний спад і триватиме це ще кілька наступних років; до того ж місто над Bóbr отримало дві потужні інвестиції у середню освіту: будівлю LO № 2 (район Staszica) та Комплекс професійних шкіл на вул. Zgorzeleckiej, і цього має вистачити надовго... Усі тривожні голоси учасників дискусії: E.Kowalskiego, E.Chodyry, D.Pińczuk, директора Małkowskiego, Z.Brusiło, директора Maksymowicza, B.Kościelewskiej, директора Smoleńskiej, S.Szlenzak, A.Hil та інших — попри драматизм розповіді — були сприйняті зі стоїчним спокоєм.
Не можна відмовити у красномовстві чи професіоналізмі вчителеві за фахом, депутату PSL д-ру Marianowi Michalskiemu, який довго говорив про освітню проблематику в макромасштабі. Отже, ми знаємо, що в Сеймі РП засідає 71 педагог, що в непублічних школах у класі навчається по 8 дітей, що там викладають іноземні мови, займаються музичним розвитком і танцями, що у воєводстві бракує комплексної освітньої політики. Але що з цього випливає для Болеславця? А нічого. Ми чудово знаємо, що несплачені рахунки за електроенергію, телефони, вугілля, відмова від закупівлі книжок і часописів до шкільних бібліотек, брак коштів на основні навчальні посібники, занепад будівель, що набуває страхітливих темпів, перекладання на зубожілих батьків дедалі більших витрат на конституційно безплатне навчання — це лише деякі приклади деградації національної освіти. А зубожіння польського вчительства, про яке голосно говорили майже всі учасники дискусії? Чергові «реформатори» не шукають виходу з цього замкненого кола. Йдеться про так званий найвищий рівень влади. Медіа стверджують, що в усьому винні 18 годин тижневого навантаження вчителя, а також правовий захист, гарантований законом «Карта вчителя». Документ є показовою мішенню для критики й сіллю в оці знавців освіти. Тим часом цей закон є мертвою нормою, яка просто не відповідає дійсності. Якщо змінювати норму навантаження — то лише з еквівалентною фінансовою компенсацією. Але гроші в освіті знаходяться в установах, які начебто служать школі, а насправді є суто бюрократичними. Виїзні представництва Kuratorium — дуже дивне утворення. Фактично раз на рік вони перевіряють документацію школи, затверджують організаційні проєкти й час від часу вимагають різні дані або звіти. Допомоги не надають, лише надсилають настанови та рекомендації шукати фінансові кошти. Бракує методичних консультантів, які насправді повинні щодня служити порадою й допомогою. Час перевірити обґрунтованість існування цих структур.
Школа стоїть на вчителеві — цю думку рішуче підкреслювали. Щира правда. Але вона також стоїть на учневі, якщо дотримуватися цієї логіки. Та про це ніхто не говорив: ні про порушення прав дитини, ні про шкільні стреси й патології, про виховну роботу, ідеали, світ психологічних потреб пересічного учня. Про моральну деградацію сім’ї та середовища, про самотність молодих серед людей, про культ сили й грошей, про нехтування філософією, яку проповідував Папа-Поляк Іван Павло II і яку стисло передає питання: «Бути чи мати?» — або праця «Переступити поріг надії...».
Quo vadis, школо і польська освіто, на схилі XX століття? Питання й досі чекає відповіді. Ми повернемося до цієї теми в наступному номері «Głos Bolesławca».