«Поспішаймо любити людей -
так швидко вони відходять...»
Ксьондз Ян Твардовський
Я дивлюся на групку дівчат у сірих одностроях із хустками в горошок, які усміхаються мені зі старої фотографії. Це моя пластунська дружина з колишньої болеславецької «одинадцятирічки».
Якщо в мені є щось добре, цим я завдячую саме пластунству, з яким пов’язала своє життя наприкінці важких п’ятдесятих років. Я навчилася емпатії, командній роботі, винахідливості, навіть не усвідомлюючи тоді, що чогось навчаюся. Я бігла на сходини, наче на крилах, неймовірно пишаючись своїм сірим одностроєм. У школі, у пластунській кімнаті, на горищі на нас чекала чудова жінка — дружина Зося Клосовська. Тепла, добра, привітна й любляча нас людина. Сьогодні я знаю, скільки їй завдячую. Мені важко про це писати, бо не можу знайти слів, які повністю передали б атмосферу тих щасливих днів. Дружина Зося прийшла, створила дружину й просто була з нами. А це означало для нас, зовсім юних дівчат, дуже багато. Тоді ми не знали, що в солдатському однострої дружина була під Студзянками. Їй не потрібно було посилатися на героїчне минуле, щоб завоювати наші серця. Вона навчала нас пластунського права, традицій, а передусім того, чим сама була щедро наділена: усмішки, доброзичливості й особистої культури. Її дім завжди був для нас відкритий. Як охоче ми в неї гостювали й убирали в себе чудову, теплу родинну атмосферу.
З нами були її дві доньки: Божена й Аська. Потім, ще немовлям, до них приєдналася третя — Дорота, чиє народження ми дуже переживали. Інколи до саду (такого «чудового — нашого саду») приходив її чоловік, доктор Юзеф Клосовський — тодішній директор лікарні, також надзвичайно добра людина.
Потім були випускні іспити, навчання, розставання з дружиною, але не з дружиною Зосею. Вона була нашою «контактною скринькою» — саме в неї, щоразу повертаючись до Болеславця, можна було зустрітися й дізнатися, «як там решта». Вона раділа нашим успіхам, цікавилася нашими долями; завжди була готова допомогти, ніколи не шукала виправдань, — бо це ми, зайняті роками облаштуванням дорослого життя, не давали про себе знати, а потім приходили, наче час не спливав, і заставали той самий дім, ту саму сердечність, доброзичливість і сповнене турботи запитання: «Як ти? Напевно, добре, раз прийшла. Я так рада...»
Дружина Зося мала вплив і на мої професійні справи — як завжди, делікатний і тактовний. Пам’ятаю, як вона попросила мене, тоді ще молоду вчительку польської мови (на початку сімдесятих років), «підкинути» якусь ідею для шкільної зустрічі перед Різдвом. «То це дружина проводить у школі різдвяні апелі?» — запитала я. «А чому ні? Адже це не заборонено», — почула у відповідь. «Справді», — подумала я й, на подив деяких колег, почала робити те саме. Тому я не почувалася винною, коли звичай різдвяних апелів поширився наприкінці вісімдесятих років, бо вже «було можна», а навіть належало відкрито виявляти релігійні почуття.
Востаннє я була у дружини Зосі (так я й надалі її називала — я, мати двох дорослих синів) у березні 1993 року. Якби не знала, що вона смертельно хвора, ніколи б не подумала, що ця елегантна, як завжди доглянута й усміхнена жінка доживає свої останні дні.
Ми згадували табори, сходини, вогнища; показували фотографії: вона — онуків, я — своїх синів; планували зібрати «динозаврів» на її іменини в травні, розмовляли про літературу (саме тоді вона читала «З дому неволі» Беати Обертинської. Я була приголомшена цією книжкою, а вона знала описані там події з власного досвіду, тому для неї це було наче поганий сон, повторення кошмарного минулого). Ми більше ніколи не бачилися. Розрадою для мене є те, що я встигла сказати їй, наскільки великий вплив вона мала на моє життя, які чудові й щасливі миті ми пережили — усі ми, пластунки першої дружини ZHP у Болеславці, — завдяки їй, Дружині-гарцмайстру Зофії Клосовській, яка 10 липня 1993 року відійшла на вічну варту. Чувай!