Минуло два роки від виходу першого номера «Голосу Болеславця». Це мав бути одноразовий, пам’ятний випуск, приурочений до Загальних зборів Товариства любителів Болеславця. У цьому випуску ми представляли цілі та здобутки Товариства, розповідали про людей, які зробили щось для нашого міста, а також описували деякі події з історії міста.Перший номер був профінансований за внески членів TMB. Ми не мали далекосяжних видавничих планів щодо цього часопису, але, заохочені листами та прихильними відгуками мешканців міста, а також фінансово підтримані багатьма індивідуальними й колективними членами, видали наступний номер, а згодом ще один...Наші постійні рубрики — «З історії міста», «Культурний блокнот та інформатор», «Громадські новини», «Люди нашого міста», «Голос молодих», «Куточок із Пегасом», «Поліцейська хроніка», «Листи до редакції», а також розваги, спорт і приватні оголошення.З листів до редакції випливає, що «Голос Болеславця» охоче читають мешканці міста. Шкільна молодь часто звертається до історичних матеріалів, дехто пробує свої сили в літературі, публікуючи власні вірші, багато хто користується рубрикою оголошень.Одним із переконливих доказів довіри та симпатії наших читачів до «Голосу» є успішний перебіг акції «ДАР СЕРЦЯ», яку пропагувало наше видання. Нагадаємо, що Громадський комітет із придбання апарата УЗД серця, який діяв при TMB, завдяки доброзичливості мешканців міста та околиць зібрав близько 800 млн злотих, що дозволило забезпечити нашу лікарню необхідним обладнанням такої значної вартості.Іншим доказом є спонтанна, часто навіть анонімна фінансова допомога людей задля утримання «Голосу».Рівно рік тому, введені в оману обіцянками підтримки видання з міського бюджету, ми спрямували наші скромні кошти на підготовку художнього календаря і просто залишилися без грошей. На думку частини депутатів, ми мали «замовкнути». Про перебіг цієї недоброзичливої щодо «Голосу Болеславця» сесії міської ради ми повідомили читачів у «прощальній» статті. На знак симпатії до своєї газети мешканці міста, а також деякі підприємства й торговельні фірми профінансували випуск номера, що відкривав другий рік існування «Голосу», надходили кошти на наступні випуски, а акція «ДАР СЕРЦЯ» набула ще більшого розмаху (апарат УЗД ми змогли придбати вже на початку липня). Приємними й зворушливими були слова підтримки та підбадьорення («робіть своє, не зважайте на божевільних, колись має настати нормальність»).Поряд із листами з висловами визнання редакція отримувала й отримує також критичні листи. Спочатку критичні зауваження стосувалися малого обсягу видання, а нині — невеликої кількості фотографій та оздоблення, а також надто дрібного шрифту. Цей недолік ми пояснюємо тим, що хочемо в кожному номері розмістити максимальну кількість матеріалів. Надлишок матеріалів змушує вилучати фотографії та використовувати дрібний шрифт. Усе й надалі впирається в гроші: кожна додаткова сторінка, яка дозволила б вільніше розміщувати матеріали, означає більші витрати.Читачі також закидають нам, що ми недостатньо критичні: надто скромно й м’яко показуємо недосконалості життя нашого міста. Людям «ніде поскаржитися», а «Голос Болеславця» «надто мало користується своїми повноваженнями, передбаченими законодавством про пресу...»Тут ми посипаємо голову попелом, але в нашому місті не всі просто люблять або терплять критику. Можна потрапити у велику немилість, а в матеріальному становищі видання це має неабияке значення. Визнаємо, що «заради справи» багато листів і гострих критичних сигналів ми або пом’якшуємо, або відкладаємо на полицю. Якби хоча б деякі «владці» це оцінили... Навіть прикро про це писати, але протягом цих минулих двох років нам не ухвалили жодного злотого дотації.Ми вважали (як, зрештою, і багато людей із міста та не тільки), що наша ініціатива з видавання міської газети заслуговуватиме на увагу та підтримку органів місцевого самоврядування. Ми виходили з того, що місто з населенням понад 40 тисяч не може не мати власної газети. До війни в цьому значно меншому місті виходило кілька часописів. Щомісяця зростаюче коло безкорисливо пишучих (малюючих, фотографуючих) «журналістів» і співробітників також було добрим прогнозом для майбутньої справжньої міської газети.На жаль, нам не вдалося зацікавити цією темою тих, хто розпоряджається бюджетом (у якому є також наші податкові кошти). Гору, мабуть, взяли заздрість, політична впертість, а також самовпевненість і захоплення більш бажаною дитиною — місцевим самоврядним телебаченням. Місцеве телебачення має в бюджеті гарантовані 360 мільйонів і 6 (словами: шість) штатних посад.Насправді ми нічого не маємо проти місцевого телебачення (хіба що воно необ’єктивне, закрите, а в «огляді місцевої преси» оминає порушені нами справи), але дивуємося, як можна недооцінювати потребу та роль місцевої преси?Адже все, що ми зафіксували в «Голосі Болеславця» з життя міста, є тривалим хронікальним записом, доступним уже, зокрема, у Головній бібліотеці, Ягеллонській бібліотеці, бібліотеці «Осолінеум», воєводській та міській бібліотеках, а також в інших архівних зібраннях. Цей матеріал дослідники та історики «відкопають» навіть через сто років. Нехай щастить тому, хто через багато років знайде відеокасету з репортажем, наприклад, про відкриття міської бібліотеки в новій будівлі.Проте йдеться не про змагання, що важливіше. Розсудливість підказувала б однаково ставитися і до місцевого телебачення, і до місцевого видання.За менш марнотратного підходу до справи за ті самі кошти могли б успішно функціонувати обидва засоби масової інформації, адже чому, наприклад, не використати в іншій формі той самий матеріал і там, і там?З нагоди другої річниці «Голосу Болеславця» всім, хто безкорисливо пише та співпрацює з нами, а також спонсорам, друзям і доброзичливим прихильникам видання висловлюю щиру, сердечну подяку.Слова вдячності адресую також усім вірним читачам, завдяки яким «Голос Болеславця» зміг існувати протягом минулих двох років.