Грудневого вечора (минулого року), попри сильний вітер і дощ, я вирушив до болеславецького «СТАРОГО ТЕАТРУ» на монодраму за мотивами «Сумирної» Фіодора Достоєвського. Ще до початку вистави вже було зрозуміло, що постановка Еви Зброї (режисура) та Катажини Матлі (сценарій і виконання) є подією — культурною і світською, адже попри надзвичайно кепську погоду залу було заповнено. Це успіх. Але чи лише мізерності місцевої культурної пропозиції вистава завдячує своїм успіхом? Стверджую, що ні. Спроба перенести на сцену «Сумирну» — нелегке завдання. «Складними» є і Достоєвський, і форма монодрами. Попри це, адаптаційний задум та його реалізацію слід визнати вдалими. Лихваря, який виголошує монолог, у виставі замінюють кілька слів. Постать служниці, яку відтворює Катажина Матля, є справжньою. Її монолог передає фабульний зміст, створює настрій, формулює рефлексивні пуанти. Гра акторки, яка показує страждання Лукерії, стримана, акторська техніка ощадлива. Дії персонажки обмежено заняттями, які справді можна виконувати майже несвідомо, навіть у стані сильного збудження. Тому такими переконливими й психологічно обґрунтованими є сцени, де Лукерія одягається (вдалий ефект «розтягнутого» в часі зашнуровування черевиків), або шиє — саме цим вона й займається. Саме поміркованість у використанні елементів театральної матерії (від акторської гри, через ощадливість сценарних слів, до аскетичної сценографії) вирізняє цю виставу. Це продуманий і послідовно реалізований режисерський прийом — адекватний для монодрами. Творчині «Сумирної» нагадують, що лише в театрі актор водночас буває творцем, інструментом, матеріалом і твором!Пишу цей текст через кілька тижнів після прем’єри «Сумирної», оскільки дізнався, що Ева Зброя (пов’язана з театральною студією Молодіжного будинку культури в Болеславці) працює над наступною виставою. Я — «як болеславчанин» і полоніст — підтримую цю ідею. Як же помилявся — у цьому випадку — Достоєвський, пишучи: «Жінкам бракує оригінальності, це аксіома».