Жителі нашого міста, колишні солдати АК, зокрема Adolf Emiljańczyk, Kazimierz Solkiewicz та багато інших, були заарештовані НКВС у власних домівках; кожного засудили до 15 років за службу в Армії Крайовій. Якби вони вступили до лав 1-ї або 2-ї армії, то уникнули б страждань і злиднів у радянських таборах «ГУЛАГу». Були й такі небагато, хто залишився в підрозділах АК і боровся до самої смерті з другим окупантом.
Солдати 2-ї армії та I танкового корпусу були віком від 17 до 60 років. Половина з них — солдати вересня 1939 року, близько 40% були солдатами Армії Крайової або по-різному їй допомагали. Усі вони, з огляду на ставлення радянської влади до Армії Крайової, приховували факт належності до АК. Багато офіцерів АК змінювали прізвища та приховували факт служби в АК. Часто траплялося, що в одній стрілецькій роті або батареї служили батько й син, іноді брати, жителі однієї ґміни чи повіту.
Листи з домів або до домів доходили рідко, оскільки польова пошта працювала погано, а цензори затримували багато листів.
З Волині, Поділля та Покуття надходили жахливі звістки: про лютування терору українських націоналістів, масові вбивства польського населення. Жертвою засідки став генерал Watutin, командувач I Українського фронту, якого замінив маршал Конєв. Генерал Watutin їхав броньованим автомобілем, який був розбитий снарядом гармати! Солдати поодинці або групами тікали зі зброєю в руках, щоб захищати свої родини. Полонених розстрілювали на місці. Ті, хто залишався на місці, вступали до радянських так званих винищувальних батальйонів, які захищали польські села. Молодих жінок примусово вивозили на збройові заводи до Сибіру, де вони мусили працювати в рабських умовах. Тож вони переховувалися, щоб уникнути депортації.
2-га армія та I танковий корпус формувалися на територіях, розташованих між новим польсько-радянським кордоном, установленим у 1944 році, і лінією фронту, яка восени зупинилася на Нарві, Бугонарві, Віслі та Віслоці. Окремі полки й дивізії формувалися в містечках, переважно селах, землянках, стодолах і хлівах. Умови розміщення були жахливими. Ліжком були нари з жменькою соломи, ковдру замінював тонкий плащ без підкладки. Подушкою найчастіше був лікоть. Солдат носив літню білизну та брезентову форму. Светра він не знав. Шкарпетки замінювали онучі, а чобіт пропускав воду. Замість наплічника солдат носив російський брезентовий мішок, зав’язаний шнурком. Традиційний казанок із листового заліза замінював котелок. Фляги солдат не мав. Замість неї йому давали скляну пляшку, яка одразу розбивалася. А морози зими 1944/45 років, як і всі зими воєнного часу, були надзвичайно сильними. Температура сягала мінус 30 градусів і трималася протягом багатьох тижнів.
На кашкеті солдат носив орлика з мідної бляхи, без корони, із дивною формою крил. Він нагадував курку, тому росіяни, не знаючи, що це має бути орел, називали знак на кашкеті «курицею». Нібито цей зразок узяли з гробниці одного з князів П’ястів, що містилася у Плоцькому кафедральному соборі. Одразу після завершення бойових дій солдати без наказу замінили ті «куриці» на орлики вересня. Ремісники масово їх виготовляли й перепродавали солдатам. Так уже й залишилося. Влада терпіла ці орлики, тільки корона була для неї болючою темою. Наказували її спилювати. Тож її зрізали лише трохи, щоб нижня частина корони залишалася.
Деякі радянські офіцери, які служили у Війську Польському (про них — у наступному розділі), носили при собі кусачки, і коли помічали на кашкеті солдата, що проходив повз, орла з короною, зривали її, щоб повністю відрізати корону. Так у війську, названому народним (наче армія III Речі Посполитої була не народною, а національною!), утвердився знак орла II Речі Посполитої на щиті, але без корони. Сьогодні ми повернулися до орла в усій його красі!
Харчування 2-ї армії та I танкового корпусу під час формування на схід від Вісли восени 1994 року було жахливим. Запліснявілий житній хліб або російські сухарі. На обід — круп’яний суп, традиційно й щодня з «солодками» — замерзлою картоплею. На сніданок і вечерю — сухарі та півкілограмова (на весь відділ, тобто на 10 чоловіків) банка чудової свинячої тушонки виробництва США, призначеної для радянської армії. Якби не ця консерва і банки зі смальцем, радянська армія померла б від голоду. Напоєм були чай і цукор, який командири рот видавали маленькою щіпкою та насипали… у долоні, у мікроскопічній кількості. Так само, як ту свинячу тушонку, командири рот мусили заощаджувати цукор для себе та офіцерів. Або ж для обміну на самогон, який виробляли майже в кожній сільській хаті.
Польові кухні на кінній тязі мали лише один казан. Або варили суп, або гарячу воду для чаю…
далі буде