Статті П. Яновича та П. Данути Машніцької (G. B. № 9/93) викликали зацікавлення читачів, які, посилаючись на висловлювання згаданих авторів, надіслали власні зауваження та роздуми. Однак вони дуже довгі, що не всі читачі (менш зацікавлені темою) схвалюють. Тому — за погодженням з авторами — сьогодні ми публікуємо ці висловлювання частинами.
Дуже важливі та значущі статті Єжи Яновича і Данути Машліцької (G.B. 9/93) спонукають до глибшого осмислення освіти й культури «тут і тепер» — у нас.
Ми звикли сприймати школу як своєрідну установу, що надає послуги населенню.
Вона має озброїти учня певним обсягом знань, які дадуть йому змогу скласти іспит і продовжити навчання у школі вищого рівня. Добре, якщо по дорозі він стане лауреатом предметних конкурсів, що значно полегшить йому це завдання. Зведена до цієї ролі школа опиниться десь на периферії зацікавлень місцевого самоврядування, яке опікується нею. У центрі будуть справи, що здаються значно важливішими.
Однак попри все ми підсвідомо відчуваємо, що школа має бути чимось зовсім іншим, ніж звичайна установа сфери послуг.
Учитель же — як погодився з цим на одних із передвиборчих зборів війт гміни Bolesławiec Казімєж Ґаврон — це не лише державний службовець, який сліпо виконує завдання, спущені згори. Його роль значно складніша й пов’язана з великою відповідальністю. Ми мусимо радикально змінити наш «погляд на школу».
Наше, бо кожен майже все життя пов’язаний зі школою. Ходив до неї, є батьком учня, дідусем учня. А ми, вчителі, проводимо в ній усе своє учнівське та професійне життя.
В одній зі своїх проповідей ксьондз-декан Владислав Рончка чудово сказав, що духовна семінарія, яка готує майбутніх священників, — це серце єпархії.
Чи вміємо ми думати про школу як про серце села, житлового масиву чи міста? Найчастіше ми помічаємо її тоді, коли щось працює не так.
Після відновлення Польщею незалежності у 1918 році величезну роль у її відбудові та оновленні відіграли вчителі. Тодішня влада також чітко усвідомлювала роль учителя та його «незамінність». Після 1945 року освіту широко й масштабно розвивали, але вчителя було зведено (не знаю, свідомо чи ні) до ролі державного службовця дуже низького рангу.
Деякі більш просвітлені уми починають і тепер усвідомлювати, чим є школа.
«...Адже справжня битва за Польщу лише мінімально точиться на парламентській арені, на біржовому майданчику чи на редакційних нарадах, а також у міністерських кабінетах або, як вважають деякі, — в архівах МВС. Цю битву виграють або програють щодня у шкільному класі...» Так стверджує відомий вроцлавський фізик, нині вже домініканець, автор кількох книжок і багатьох важливих статей Мацієй Зєнба — проникливо й компетентно описуючи нашу дійсність. Ми, вчителі, але також і ми, батьки, ми, радники, ми, політики, мусимо віднайти свою ідентичність. Ми, вчителі, знаємо, що це не станеться легко й без зусиль. Сподіваємося, що Stowarzyszenie Nauczycieli Twórczych є добрим початком, де вже не ми, а кожен із нас зможе розвивати своє індивідуальне, учительське «я».
Анджей Островський, учитель в Ocice