Першу ніч на волі я переночувала в стайні разом із кіньми. Судетські німці мають звичай: на ніч вони ніколи не забирають людей до житла, а залишають у стайні разом із худобою. Однак людина й цьому раділа. Господиня зварила горщик картоплі, дала трохи солі та чорну підсолоджену каву. На сніданок знову були картопля, хліб і чорна підсолоджена кава. За все це дякували Господу Богу. Гірше було тим в’язням, які мали лише смугастий одяг і більше жодного одягу. Народному ополченню наказали розстрілювати всіх, хто повертався у смугастому одязі. Німці не хотіли, щоб світ дізнався, що вони робили. Я зовсім не мала цивільного одягу, смугасту сукню викинула дорогою. Одягнула літню тюремну синю сукню, светр навиворіт, мішок на спину замість рюкзака, щоб прикрити на спині хрест і напис «Haftling» (означає «в’язень»), намальований олійною фарбою, бо стерти його було неможливо. Так щасливо йшли на схід і, попри виснаження, долали щодня 12–15 км.
7 травня 1945 року я щасливо перейшла кордон до Протекторату Чехії. Перехід кордону коштував багато нервів, коли навколо бачила безліч німецьких військових у повному озброєнні. Це були солдати, які вже не хотіли воювати, а переховувалися.
8 травня я вже була в Протектораті Чехії й разом із чехами переживала День Свободи, обливаючись сльозами та думаючи про свою землю. Я вже йшла на схід чеською землею. Чехи виявляли велику сердечність до в’язнів, які поверталися з концентраційного табору, допомагали нам, чим тільки могли.
Після капітуляції Німеччини було небезпечно йти, оскільки есесівці ховалися в лісах.
У чеському Пльзені було організовано Комітет і табір для тих, хто повертався з Німеччини. Тож я вирушила до Пльзеня, чекаючи на транспорт на схід. Це були американські військові.
На початку червня 1945 року організували перший транспорт, і цим транспортом я повернулася 16 червня. Я повернулася до чотирьох порожніх стін — голодна, змерзла, босоніж і роздягнена. Застала живою наймолодшу сестру, середню було вбито на Майданеку перед вступом польських і російських військ, а про брата з родиною ми до сьогодні нічого не знаємо. Нас залишилося лише двоє з усієї родини.
Після короткого відпочинку я вирушила на захід, до Повернених земель. У вересні 1945 року прибула до Болеславця. У цьому населеному пункті не було ні шкільної влади, ні шкіл. Тимчасово я почала працювати в старостві, однак думала про організацію школи. З цією метою вирушила до Шкільної інспекції в Легниці, щоб отримати інформацію. Шкільний інспектор у Легниці доручив організувати школу. Допомогли в цій справі товариш староста і товариш бургомістр. Для населення дали оголошення, провели запис. Загалом записалося 58 дітей. Будівлю колишньої німецької професійної школи призначили для школи. 1 жовтня 1945 року відбулися урочисте богослужіння та відкриття першої польської школи. На відкритті були присутні: заступник старости товариш Вісневський, товариш бургомістр, товариш шкільний інспектор. І так 1 жовтня 1945 року буде записане в Болеславці золотими літерами, адже більш ніж через 600 років на П’ястівських землях постала школа в польському граді Болеславці. У перші дні я викладала сама, а через кілька днів прийшла друга вчителька Євгенія Тшасковська.
Болеславець, 8 X 1945 року. Тайхерівна Стефанія (Від редакції: ми зберегли оригінальне написання)