Після трьох тижнів карантин припинили, нас вишикували на головній табірній вулиці, і кожна наглядачка за роботами вибирала собі робітниць. У мене склалося враження, що відбувається торг невільницями. Так розпочалася робота на території табору.
Сумні переживання, яких неможливо собі уявити.
Двічі на день — ранкова й вечірня переклички, під час яких треба було стояти по кілька годин. Обідня перерва тривала 20–30 хвилин, ми шалено бігли до барака.
У грудні 1941 року почали виготовляти великі солом’яні черевики для солдатів, які перебували на східному фронті. Працювали вдень і вночі. Як винагороду за нічну роботу ув’язненим давали хліб.
1 лютого 1942 року, коли я завантажувала відходи соломи у велику машину, німкеня, яка стояла на машині, кинула залізні вила. Вони впали мені на голову, поранили мене, і до сьогодні це місце болить. Солом’яні черевики виготовляли до квітня 1942 року. Потім я почала робити шкарпетки й панчохи, працюючи протягом 7 тижнів лише вночі, при дуже слабкому освітленні.
Влітку 1942 року на території табору панував такий сильний голод, що деякі ув’язнені набрякали від голоду. Деякі ув’язнені працювали на полях у німців і приносили трохи їжі, наражаючись на небезпеку, адже приносити щось було заборонено. Ці люди підтримували слабших ув’язнених при житті.
Лише восени 1942 року наша доля покращилася. Командування СС дозволило отримувати посилки з дому. Це була справді радісна мить, коли отримував шматок хліба зі світу волі. Тоді сльози радості наверталися на очі, здавалося, що людина вільна, серед своїх. Ця радість тривала до початку Варшавського повстання. На покарання полякам заборонили надсилати посилки. І знову людина була приречена на шматок хліба з тирси й каштанів або на гнилу, смердючу брукву та гнилу картоплю.
У Ravensbrueck я була до кінця вересня 1943 року. У цей час вийшло розпорядження якомога більше відправляти ув’язнених польської національності на фабрики боєприпасів і літаків, щоб заощаджувати німкень. Ці фабрики бомбардували союзники, тож нехай гинуть чужі.
Мене відправили на порцелянову фабрику Bohemia у Neu-Rohlau поблизу Karlsbadu. Через мій вік я могла чинити опір і не їхати, але вирішила плисти за хвилею долі — куди доля поведе, туди й піду.
На цій фабриці для годиться виготовляли трохи порцеляни, але головним чином виробляли деталі для літаків. Я опинилася в щасливому становищі: справді працювала з порцеляною, а не з літаками. Це була дуже важка робота. Там я сильно підірвала своє здоров’я і сьогодні, на жаль, дуже це відчуваю.
На цій фабриці я залишалася до середини квітня 1945 року, а в міру просування військ на сході й заході нас евакуювали до Dachau, щоб там знищити. То була страшна евакуація — за одну ніч ми пройшли понад сорок кілометрів.
Я була виснажена роботою, голодна, посилок не було, а йти маршем треба було. Якщо хтось відставав, есесівці вбивали його. Вони вели нас, ховаючись самі. Довести нас до Dachau вони не могли, бо війська союзників швидко просувалися вперед.
Голод дедалі більше дошкуляв, і есесівці мали залишити нас в одному селі на роботах у німецьких селян. Коли селяни запитали, хто ми, есесівці відповіли: «dass sind polnische Banditinnen», тобто польські бандитки. Німці злякалися цієї відповіді й відмовилися брати нас на роботу. Тож есесівці повели нас далі, постійно кружляючи, а з їжею ставало дедалі гірше. Хліб, який вони мали, роздавали лише німкеням. З кожним днем голод дошкуляв дедалі сильніше. Командант табору радився з есесівцями, що робити з ув’язненими. Підслухавши розмову, я дізналася про ситуацію у світі. Командант наказав німкеням піти до Чеського протекторату, а ув’язнених інших національностей звільнити не захотів.
Тож почалася втеча ув’язнених. Деякі есесівці вдавали, що не бачать цього, інші стріляли. Одну польку було поранено, і за кілька днів вона померла. Її поховали в містечку в Судетах. Це справило на ув’язнених страшенно гнітюче враження. Але невдовзі це минуло, і втеча знову почалася.
Ми, п’ятеро ув’язнених, зібралися й рушили в бік лісу. На щастя, ми опинилися в лісі, не вірячи, що людина жива, вільна й позбулася опіки есесівців. Треба було виживати власними силами. Ми ходили по домівках, просячи шматок хліба й трохи картоплі.