До Болеславця ми приїхали першим транспортом 17 вересня 1945 року з Дрогобича. Вигляд зруйнованого міста не заохочував до поселення, тому тогочасний начальник станції П. Władysław Zieliński вдався до хитрощів, оголосивши, що це кінцева станція, а вагони він мусить відправити назад. Потім з’явилися чиновники Державного управління репатріації (PUR), пояснюючи людям, що на Болеславець чекає прекрасне майбутнє, потрібні лише люди. Ми вирішили залишитися. До того ж люди були втомлені шеститижневою поїздкою. Тож вони розійшлися містом у пошуках даху над головою. Будинки були зруйновані, без дверей і вікон. Частина прибулих оселилася на вул. Gdańska, а я — на вул. Sikorskiego, 21 (живу тут і донині). Мешканці сіл поблизу Дрогобича оселилися в Łaziska або в Tomaszów.
Я була щаслива, що маю дах над головою. Одного дня, коли я вирішувала деякі справи в магістраті (у ратуші), я познайомилася з П. Stefanią Tajcher, яка повернулася з табору Ravensbriick. Вона дуже зраділа, що я вчителька, як і вона. Сказала, що мусить відкрити нову школу. Через кілька днів з’явився інспектор П. Dziubiński, ще у військовій формі. Пані Stefania привезла його з Legnica. Ми пішли до будівлі теперішньої економічної школи на вул. Komuny Paryskiej. Тут відбулася коротка педагогічна нарада, на якій вирішили відкрити школу 1 жовтня. Пані Tajcher на зворотному боці довоєнних німецьких бланків написала оголошення про набір до школи й приклеїла його на стовпі біля школи та біля ратуші.
1 жовтня 1945 року Tajcher пішла з дітьми до церкви (я не встигла, бо мусила владнати службові формальності), а потім розпочався перший навчальний рік. Першими учнями, звичайно, були діти з нашого транспорту, але були також діти батьків, які поверталися з німецьких таборів. Пам’ятаю деякі прізвища, деякі — без імен: Irena Bojko та її брат, Danuta Czernigiewicz, Lusia Potocka, Regina Dziemianko, Basia Dzięgielewska, а також Zubiak, Nowińska, Szulc, Dąbrowska, Pawliszak... Здається, було 38 учнів. Через тиждень після початку навчання приїхав транспорт із Тернопільщини, а з ним — вчителька Marysia Rożenko (Żamirska). Ми розподілили між собою предмети: пані Tajcher — історію, Marysia — біологію та географію, я — польську мову. З математикою було по-різному — кожна викладала потроху; рівень дітей був різним, оскільки вони мали різний вік, але ми мусили давати собі раду.
Пані Stefania зазвичай брала одного або кількох учнів і з візком вирушала на так звані «роздобутки». Вона привозила крейду, дошки, лавки, бланки, якісь папери, щоб було на чому писати, олівці, чорнило.
Наприкінці листопада приїхав транспорт зі Stanisławów, а з ним — П. Olga Zyzoń, учителька. Нас уже було четверо. Ми з пані Rożenko підготували свято Святого Миколая: була вистава, танці, співи. Святий Миколай скромно, бідно, але все ж обдарував дітей — пакуночки були. Вся зала «Meksyku» (пізніше «Zodiaku») була повна. Діти з батьками, староство, магістрат із бургомістром, представники партій. Влада PPR надала нам кольоровий папір, цигарковий папір тощо. Ми підготували для міської влади вигадливі пакуночки від Святого Миколая.
У будівлі теперішньої економічної школи ми навчали до грудня 1945 року, потім перейшли до будівлі теперішньої «п’ятірки», оскільки прийшли морози, а там радіатори були зламані й не було жодного опалення.
Після різдвяних свят інспектор П. Dziubiński (він уже жив у Болеславці) разом із пані Tajcher відкрили перший клас ліцею. Намагаюся пригадати перших учнів цього класу: Adam Czupkiewicz, Wiktoria Czupkiewicz, Adam Humenny, Maria Ursel, Krystyna Włóczkowska, Halina Ożga, Jadzia Kucharczyk, Jadzia Galusińska, Stanisław Merdas, Tadeusz Szewczuk, Krystyna Perkowska, Marian Zieliński, andzej Markowski, Stanisław Milan, Dziubiński, Gomółka, Łapczyńska та інші, яких я не запам’ятала. Предмети ми знову розподілили між собою, а навесні до нас приєднався вчитель математики Bronisław Mazur.
Тим часом пані Tajcher звільнили з посади керівниці, бо прибув чоловік — пан Tatarczan, а разом із ним учителька пані Maria Markowska.
Так завершився перший навчальний рік 1945/46.