Розмова з Maritą Benke-Gajdą, художницею, учасницею Загальнопольського пленеру керамічної скульптури Bolesławiec'93.
З яким наміром ти приїхала на цьогорічний пленер?
Я приїхала із зовсім іншими задумами. Я думала, що й далі працюватиму над єврейською тематикою, якій присвятила торішній пленер. Однак я повернулася до часу трирічної давності. Знову взялася за справи, які глибоко в мені живуть. Як ти знаєш, три роки тому я пережила в Bolesławiec найбільшу трагедію свого життя — смерть чоловіка. Я працюю над циклом, який умовно назвала «сцена». На ній з’являється постать блазня, арлекіна, П’єро. Це розповідь про життя. Перед смертю чоловіка я створила цикл робіт під назвою «Романтична жінка». Я мала показати його на виставці в Познані. Я готувалася до неї. Останньою керамічною картиною в цьому циклі мала бути «Жінка на сцені». Мабуть, пророче я тоді подумала, що на сцені життя жінка залишається сама. Я злякалася цієї своєї думки, намагалася змінити композицію... але, очевидно, Божі вироки незворотні, бо на сцені життя я залишилася сама...
Повертаючись до сьогоднішнього циклу: ця вигадана постать П’єро — постать умовна, театральна; це накладання образу чоловіка мого життя — мого чоловіка. Арлекін з’являється в умовному просторі... Це розповідь про любов, відчай... Розповідь про повсякденність, яка нас торкається. Ці символи водночас надзвичайно обмежені, дуже умовні. Це знаки, фрагменти картин, які мали місце в минулому і які завдяки моїй уяві накладаються на сьогоднішній день.
Твоя скульптура дуже камерна... у межах досяжності руки, близька. Невже це конструкція твоєї психіки?
Справді, мої роботи невеликі. Я створюю дуже камерну скульптуру, розміром з одну людину. Така вже моя психіка... Я ніколи не робила великих речей... усе камерне, тихе.
Чи дає Bolesławiec тобі єдину можливість реалізувати свої задуми?
Звичайно. Знаєш, я закохалася в Bolesławiec. Колись я кинула монетку у ваш ставок і відтоді приїжджаю сюди щоліта.
Ти маєш перевагу над швидкоплинним часом: можеш виразити у своїй скульптурі те, що відчуваєш, зупинити час.
Так воно і є. Не раз я думала, що якби після смерті чоловіка не приїхала до Bolesławiec, де протягом шести пленерних днів, майже не виходячи з керамічного заводу, могла створювати виставку («Епітафія для Ромека»), то ніколи не пережила б цих страждань, цього болю. Тут я могла викричатися, виплакатися, могла передати всю цю розірваність у скульптурі.
Це також допомогло мені набути певної дистанції, віднайти своє покликання. А зводиться воно до такого роздуму: я повинна говорити іншій людині, що варто жити, що все, що відбувається навколо нас, прекрасне, що інша людина добра, що треба відкрити в ній цю доброту. Думаю, цей досвід був даний мені Богом для того, щоб я навчилася саме так реагувати. А художня діяльність — це спосіб розповісти мою правду про життя.