Жахіття світової війни, яку Адольф Гітлер розпочав 1939 року, спричинило масові жертви по всій Європі, а найбільше — у Польщі. Гітлеризм розпалив серед народів расову та національну ненависть, якої доти світова історія не знала. Насамперед гітлеризм хотів винищити слов’янський народ, а особливо польський. Німці першими, без оголошення війни, вдарили по нашій Батьківщині. Це сталося 1 вересня 1939 року. За дуже короткий час вони окупували всю Польщу. Тоді я працювала в Люблінському повіті. Германці, які поширювали західну культуру, насамперед почали скорочувати вчителів і відкривати школи з 2–3 учителями. 1 січня 1940 року і я була звільнена. Я залишилася без засобів до існування. Тож почала таємно навчати дітей по домівках, щоб мати шматок хліба. Німці вирішили насамперед винищити працюючу інтелігенцію. Почалися арешти, облави на вулицях. Спочатку всіх кидали до в’язниць, а в міру їх переповнення вивозили до концентраційних таборів. 9 травня 1941 року мене заарештувало гестапо й відвезли до в’язниці в Любліні. Жахливе відчуття охоплює людину, коли вона входить до в’язниці. Грюкіт і замикання дверей наглядачами — це ніби проходження крізь брами пекла.
Потрібна сила духу, щоб не зламатися. 19 травня 1941 року мене забрали до гестапо на допит. Допит — це жахливо. Мене закували в кайдани, ноги зв’язали товстою мотузкою, поклали на стіл, і тоді п’ятеро гестапівців почали мене бити. Коли я почала кричати, вони заткнули мені рот светром, щоб я не могла видавати звуків. Так вони вимагали зізнатися у вигаданих речах, про які я нічого не знала. Допит тривав із п’ятої до сьомої години. Я була побита й уся чорна від синців. Мене відвели до камери, де мене почала трясти лихоманка. Ув’язнені, які були в камері, обгорнули мене мокрим простирадлом, і я так задрімала. О дев’ятій вечора гестапівці прийшли забрати мене назад до замку. Після пробудження я почала безперервно непритомніти. Жінки не могли мене привести до тями. Це тривало досить довго. Коли я трохи опритомніла, жінки мене одягнули, і автомобілем я повернулася до в’язниці.
У гестапівців було заведено, що кожен ув’язнений стояв обличчям до стіни, щоб не дивитися на них. Я безперервно непритомніла, не чула свого прізвища, і після цієї церемонії перевірки, чи всі повернулися до в’язниці, мене підняли й відвели до камери № 41. У камері я непритомніла всю ніч. Одна з ув’язнених, Бегова Євгенія, сиділа наді мною всю ніч і весь день, приводячи мене до тями та кожні кілька хвилин обгортаючи холодними компресами. Побита, я майже два тижні не могла рухатися. Тіло почало гноїтися, так само руки від кайданів і ноги від мотузки, якою мене дуже туго зв’язали.
Щодня вранці та ввечері до камери приходив есесівець рахувати, чи всі ув’язнені на місці. Треба було вишикуватися у два ряди й вітатися словами: «Доброго дня, пане обервахмайстре». Якщо хтось із ув’язнених цього не казав, його негайно били, а іноді навіть убивали. Я не могла підняти очей і дивитися на цих катів, тому щомиті була готова до смерті.
У замку в Любліні я сиділа до 21 вересня 1941 року, щодня очікуючи відправлення до концентраційного табору. У згаданий вище день мене вивезли до концентраційного табору Равенсбрюк. 23 вересня 1941 року я прибула до містечка Фюрстенберг. Есесівці та есесівки чекали на нас із величезними собаками, а до Равенсбрюка було 4–5 кілометрів. Нас завантажили в автомобілі й відвезли до Равенсбрюка. На головній табірній вулиці транспорт із 500 осіб цілий день стояв без їжі, а те, що ми привезли з харчів, у нас забрали. Кожна ув’язнена мусила з’явитися в канцелярії, назвати свої особисті дані, після чого отримувала номер. Мій номер — 7906, і від тієї миті не було ні прізвища, ні імені — лише номер. Потім кожну відвели до лазні, де лікар нібито нас оглядав; наші речі забрали й видали нам тюремний одяг, так звані смугасті роби. Багатьом ув’язненим обрізали волосся, серед них і мені. Нам визначили один блок для карантину, який мав тривати 6 тижнів.
далі буде.
(Нагадуємо: Стефанія Тайчер — одна з перших повоєнних учительок у Болеславці, організаторка освіти в нашому краї).