Марія Рашке та Клаус Розенталь живуть у Бонні, але охоче відвідують своє рідне місто Bunzlau, коли тільки випадає нагода. В останні дні березня цього року вони приїхали до Болеславця разом із групою жителів Зіґбурга власним коштом. Це був їхній третій візит до міста, яке вони мусили залишити одразу після завершення Другої світової війни. Марії тоді було 17 років, Клаусу — трохи більше.
І Марія, і Клаус є членами Земляцької групи Bunzlau у Зіґбурзі, жваво зацікавленими контактами з Болеславцем і співпрацею з нашим Товариством любителів Болеславця. А загалом вони милі, сердечні, товариські. Скориставшись їхньою присутністю в Болеславці, я попросив їх дати коротке інтерв’ю для «Глосу Болеславця».
Як ви почувалися в місті свого дитинства, коли вперше за кілька десятиліть приїхали сюди?
Марія Рашке розповідає: — Несподіванкою, приємним здивуванням став факт відбудови ринкової площі. Коли я залишала це місто, у мене закарбувався сумний образ вигорілих кам’яниць. Це сталося не внаслідок воєнних дій. Ринкову площу спалили солдати радянських військ. Німецька армія, дбаючи про місто, за значної переваги наступаючих радянських військ залишила місто без бою, а цивільне населення тікало в напрямку Чехословаччини. Ринкову площу спалили вже після припинення бойових дій. Тож мене порадував вигляд відбудованих кам’яниць.
— Яким було місто до 1945 року?
— Межі міста сягали старої забудови. На місці сучасних нових мікрорайонів, а навіть від сучасного хмарочоса «Управління міста» в напрямку Вроцлава, простягалися поодинокі селянські господарства, склади та луки, за винятком лікарні праворуч.
— Чи, прогулюючись містом, ви після стількох років також переживаєте неприємні розчарування?
Клаус Розенталь розповідає:
— Передусім, щоразу, коли я приїжджаю до Болеславця, вже на самому в’їзді до міста в мене спочатку сильно б’ється серце... Якщо говорити про прогулянки, то — прикро про це говорити — гуляти цим містом дуже важко через... тротуари. Вони жахливі, а на деяких відрізках їх просто немає. Гуляючи містом, людина не може милуватися будівлями та околицями, бо мусить уважно дивитися під ноги, щоб не впасти. Я жив на сучасній вулиці Wybickiego, яка колись називалася Martina Opitza. Мене жахає технічний стан старих і колись прекрасних будинків. Загалом вигляд колишніх стилістичних кам’яниць у всьому місті дуже несприятливий. Крім того, колись був пам’ятник Opitza, був ставок із човнами та лебедями, доглянуті парки й сквери. Нові мікрорайони зі шаблонними коробками будинків і без належної інфраструктури не здатні врівноважити загальне враження. Що ж, можливо, я надто сентиментальний...