Кілька добрих років тому власними силами переробив «Жука» на мандрівний кемпінговий будиночок, ставши членом великої міжнародної караванінгової родини. Як член Автомобільного клубу «Rzemieślnik» у Вроцлаві, що об’єднує власників кемпінгових будиночків на колесах із Нижньої Сілезії, він об’їздив майже всю Європу та частину Азії. Брав участь в урочистому відкритті в Салоніках пам’ятника національному герою Греції — Єжи Шайновичу Іванову; під час перебування в Римі зустрівся з Папою, на Монте-Кассіно познайомився з дружиною генерала Андерса, а в Мурманську зустрівся з поляками — ветеранами боротьби за незалежність. Багато правди є в прислів’ї «подорожі навчають», особливо коли подорожують не задля торгівлі, а для того, щоб побачити красу, господарність і винахідливість інших. І не обов’язково лише для того, щоб їм заздрити. Багато речей можна просто перенести на наш ґрунт. Зачарований віденським Пратером, він мріяв про розважально-карусельний куточок у нашому місті. Хотів зробити свій конкретний внесок, шукав союзників, спонсорів, але не знайшов. Пристрастю та мрією життя Генрика Наврота — адже саме про нього я пишу — було створення в нашому місті музею (салону, депо) карет. Протягом багатьох років він зібрав 11 бричок і карет, 4 сані (зокрема екземпляр 1880 року) та елементи оснащення: упряж, ліхтарі, оздоблення тощо. Експонати цінні й оригінальні, про що свідчить бажання придбати їх у колекціонерів-аматорів із Німеччини, Норвегії, Франції і навіть далекого Тайваню. Пан Генрик, однак, хоче, щоб ці цінні екземпляри не залишили Болеславця. У Забобже він купив ділянку під будівництво будинку для сина і, можливо, заразом здійснить мрію життя, створивши в місті музейне депо карет. А поки що багато цінних експонатів псуються просто неба, хоча в місті стільки вільних місць на територіях ліквідованих підприємств. Та й не лише ці справи мало кого обходять. У розмові з депутатом міської ради Генриком Навротом я відчув багато жалю й розчарування. Виявляється, навіть посада депутата не полегшує бажання зробити щось для міста. Стіна байдужості та недооцінювання людської активності починається з міських адміністративних і самоврядних структур, а закінчується на керівниках багатьох підприємств і заможних фірм. Бо хіба не можна було, наприклад, за допомогою великих підприємств урятувати гарний місток над Бобром, що з’єднує Божейовіце із Забобжем і дає мешканцям Божейовіце змогу дістатися до продуктового магазину та автобусів MZK? Або хіба наше місто не можуть прикрашати чотири непрацюючі фонтани? Невже наші подвір’я, площі й сквери мусять бути сірими, брудними та безликими? Невже депутати, хоча б для «увічнення» своєї каденції, не могли б символічно щороку посадити по одному дереву в бетонних мікрорайонах? Або змусити відповідальних піклуватися про зелені насадження та доглядати за ними? А парк розваг або хоча б щось привабливіше за брудну пісочницю не могли б подарувати нашим дітям трохи радості? Невже сходові клітки справді мусять лякати обсипаною штукатуркою, брудними шибками й немитими сходами? А хіба взимку наші вулиці мусять становити смертельну небезпеку для водіїв і пішоходів? Так сталося, що пан Генрик сам був свідком падіння автомобіля з мосту в річку внаслідок заносу. Людина дивом уникла смерті, а комунальні служби «поспішили» з піском через 2 години після аварії. Влада міста, комунальні служби та керівники житлового кооперативу мають для всього пояснення про неможливість і брак коштів. А часто потрібно просто наважитися на нестандартні рішення, а передусім — розумніше господарювати фінансовими ресурсами міста. І, мабуть, слухати людей, які пропонують конкретні рішення, а не покладатися виключно на власну безпомилковість. «Я так сильно хотів би, щоб моє місто було красивим. Таких, як я, більше. Але в людей опускаються руки й їх охоплює апатія, коли їхнє бажання діяти відверто ігнорують, а самих їх вважають диваками. Я дуже розчарований тим, що бачу й спостерігаю», — сказав на завершення болеславецький ремісник і мандрівник Генрик Наврот.