Безсумнівний парадокс полягає в тому, що думка людини може бути довговічнішою за її життя: вона залишається після неї — попри свою невловимість і відсутність матеріальних вимірів, її цитують, тлумачать, емпірично перевіряють на практиці, яка є найвищим критерієм істини. Таку прекрасну думку висловив французький педагог Jean Condercet, пишучи про процес відкриття прихованих талантів учнів:
«Потрібно торкнутися кожної клавіші людської особистості, щоб дізнатися, яка озветься найпрекраснішим звуком...» Бolesławiec пощастило з учителями-віртуозами, які залишили тривалий слід у свідомості своїх вихованців, наполегливо відшукували в шкільному ситі чистої води діаманти. Людьми, які увійшли до легенди, як-от майстри великого класу, сердечні й досконалі віртуози — Helena і Wincenty Tyrankiewiciowie.
Біографія заслужених професорів місцевого загальноосвітнього ліцею — це справжній концерт для двох сердець і чотирьох рук, красивий і патетичний, зворушливий і прекрасний. Не дивно, адже все своє довге життя вони вдосконалювалися у грі, записуючи ноти педагогічної поеми. Довгої і творчої, як їхня власна спільна життєва історія, вписана в сторінку першої польської школи міста над Бобром. Піаніст — учитель... Як же це визначення відповідає сукупності заслуг тихої й працьовитої учительської родини.
15 червня 1970 року в ліцеї відбулося прекрасне урочисте відкриття таблиці з викарбуваним на необробленому камені текстом: «Пам’яті Гелени та Вінцентія Тиранкевичів, заслужених учителів, друзів молоді, засновників стипендії їхнього імені». Під нею завжди лежать свіжі квіти, покладені дівчатами та хлопцями. Це сталий елемент традиції й прекрасний символ живого зв’язку на стику поколінь.
...Вони зачарували молодь своїми широкими знаннями, шляхетністю та життєвою мудрістю. Нібито банальність, обов’язок, що випливає з принципів професійної етики, але скільки відтінків і барв містилося в їхніх уроках. І як сильно вони любили молодь, як добре розуміли її потреби, якщо у заповіті від грудня 1966 року дружина, яка пережила професора, напише: «Усе, що залишиться після мене, призначаю до фонду допомоги імені Вінцентія Тиранкевича при Батьківському комітеті ліцею імені В. Броневського в Болеславці». У той час це було безпрецедентним явищем у масштабах країни.
Це були люди дії, болісно випробувані роками війни. Вони брали участь у таємному навчанні. У записах залишився патріотичний абзац: «Ми зрозуміли, що для збереження Польщі недостатньо берегти лише фізичне життя, що для досягнення цієї мети необхідно зберегти все, що становить зміст і рушійну силу її духу, цей зміст ми маємо передати молоді — без цього Польща загине».
Від 1947 року вони пов’язали свої долі з містом над Бобром. Тут і залишилися. Працювали для Польщі, присвятили себе молоді та педагогічній пристрасті творення. Серцем і справами вони вросли в ліцейну дійсність, всюдисущі, перевантажені роботою, заклопотані, поглинуті учнівськими проблемами, безмежно доброзичливі до вихованців. Професор викладав хімію, біологію, фізику, астрономію, геологію, науку про Польщу, його дружина — математику, польську мову, іноземні мови, пропедевтику філософії. Як великі люди епохи Відродження, вони були універсальними: професор у поті чола збирав книжковий фонд, організовував бібліотеку, створював біологічну лабораторію, заснував унікальний музей Землі з багатими геологічними та мінералогічними колекціями, а його дружина писала спогади, які потрапили до «Ossolineum».
27 вересня 1979 року за клопотанням шкільної громади міська влада назвала сусідню з ліцеєм вулицю іменами заслужених педагогів. Це найпрекрасніший пам’ятник людській праці, здобуткам, творчій відданості та життєвим захопленням на службі громадянству.