29 серпня цього року минула дев’ята річниця смерті великого, адже саме болеславецького, туриста й природознавця LEONA PIĄTKOWSKIEGO.
У попередньому номері «Голосу Болеславця» чудовий «златоустий» майстер слова (PS) розмістив бальзамічну похвальну статтю про Леона.
Я, як друг із туристичних (і не тільки) маршрутів, хотів би трохи позбавити цей образ ореолу й надати своїм спогадам живішого характеру. Без сумніву, Леон «Lojsi» був різнобічною людиною: працюючи чиновником, він умів малювати й ліпити.
Однак смертельно заражений туристичною бацилою та всім, що несе із собою туризм, він прокладав туристичні маршрути з думкою про молодь, хитро «приєднуючи» їх до загальнопольських маршрутів. Під час своїх мандрівок він не намотував горезвісні кілометри, а, спостерігаючи за місцевістю, каталогізував кожну природничу цікавинку. Усі вільні хвилини він використовував для туристичних експедицій. Нелегко жилося його дружині Діонізі, пестливо званій «Дизею». Мало того, що чоловік бував удома вкрай рідко, то ще й улюблені сини Зенек і Лешек уперто вирішили вирушати за батьком у польові мандри. З його ініціативи в Болеславці виникла елітарна, певною мірою, туристична група «PIKONAKA». Її назву можна розшифрувати, трохи знаючись на дисциплінах, якими займаються туристи: PI — піша, KO — велосипедна, NA — лижна, KA — байдаркова. Мені пощастило належати саме до цієї групи. Ми вже обстежили територію південно-східної частини Нижньої Сілезії, але не знали північно-західних районів, де розташовані чудові болеславецько-згожелецькі бори. До 1956 року такі починання були немислимими. Смуга прикордонної зони, для перебування в якій були потрібні суворі перепустки, а ВОП уже у Венґлінці за їх відсутність саджав до «буцегарні» до з’ясування обставин, унеможливлювала туристам пізнання цих територій. Землі, які «назавжди повернулися до Вітчизни», у ті часи були для нас недоступними. Цей стан змінився за часів В. Гомулки.
Вважаючи, що ситуація вже стабілізувалася, 2 лютого 1964 року «PIKONAKA» у складі: L. і Z. Piątkowscy, Łukawski, Salwerowicz, Tatarek і я, M. Żołądź, вирушила відшукати легендарні «вовчі ями», які мали бути десь у Болеславецько-Згожелецькій пущі, неподалік Венґлінця. Озброєні біноклями, компасами й, звісно, харчами, ми дісталися Венґлінця. Від залізничного вокзалу, перетнувши колії, ми пішли до лісу. Заболочені, вкриті кригою та тонким шаром води ділянки ідеально підходили для маршу. Наша група ще на вокзалі викликала зацікавлення залізничників. «Lojsi» підсумував цей факт словами: «Ідіоти, справжніх туристів не бачили».
Після багатьох труднощів ми нарешті дісталися омріяної мети. Милуючись надзвичайно рідкісними екземплярами флори, а часто й фауни, ми забули про все на світі. Ті «вовчі ями» виявилися не чим іншим, як болотистими дикими ставками, розташованими серед чудових лісів, де в підліску, під вкритими мохом бородатими ялинами, ростуть унікальні рослини (молин, папороті, плауни, ковила волосиста, осока, зубрівка та багато інших).
Не обійшлося без пригод. Тала крига на болотистій місцевості створює для необережних неприємні пастки у вигляді несподіваних купань, і, на жаль, кільком із нас довелося ними скористатися. Але що це порівняно з тим, що нам пощастило пережити, спілкуючись із «матір’ю-природою». З’ївши ситний обід біля символічного багаття, ми пообіцяли собі повернутися сюди влітку. Однак лютий має свої закони: день надто короткий. Ми вирішили повертатися. За нашими розрахунками (карта, азимут) найближчий маршрут вів до Старого Венґлінця, а потім уздовж колій до Венґлінця. Тут на нас чекала неприємна несподіванка.
На переході через залізничні колії на нас чекала озброєна до зубів група членів ORMO, міліції, СОРівців, військових і навіть харцерів. Кожен із нас мав іншу версію щодо такої зустрічі (війна, маневри, пошуки). Однак ніхто не подумав, що саме ми стали причиною цієї акції. Виявилося, що один із завзятих залізничників, побачивши людей, обвішаних рюкзаками та іншим спорядженням, повідомив відповідні «органи».
І тут почалося. Весь піднятий на сполох апарат безпеки розпочав пошуки шпигунів-партизанів. Повідомили прикордонні пости, стягнули сили правопорядку для «прочісування» лісів. Нас оточили щільним строєм озброєних охоронців порядку й закону. «Маршируйте посередині дороги», «Вам, вашу матір, перехочеться займатися туризмом», — повчали конвоїри. Проблема була в тому, що «посередині дороги» лежали калюжі свіжої талої води. У цій ситуації лише «Lojsi» та Łukawski зберегли холоднокровність. Мене підвели нерви, що лише ще більше ускладнило ситуацію.
На посту СОР у Венґлінці розпочався довгий і виснажливий допит. Коли зрештою в наших діях не виявили складу злочину, нам після відповідного повчання дозволили їхати до Болеславця. Повернення було для нас чудовою розвагою. На вокзалі, вже в Болеславці, Lojsi поблагословив усіх нас туристичними словами: «До зустрічі на маршруті».
MIECZYSŁAW
P.S.: Шкода, що через багато років, коли я вирушив у ці місця зі своєю первісткою, онукою Агнешкою, замість чудес природи, якими ми милувалися у 1964 році, побачив смердючі болота та випалені ліси — наслідки нашої чудової цивілізації.