Ті, хто бачив відому виставу «Скрипаль на даху», пам’ятають, що вона починається піснею, яку співає весь ансамбль: «традиція, традиція». Це своєрідний девіз вистави, що нагадує про цікаву, вже майже не пам’ятну традицію забутої єврейської культури.
Пишу про це для того, щоб підтвердити тезу: традиція, її тяглість, є основою існування також і нашої культури. Культура є універсальною та позачасовою. Цей вступ має послужити роздумам над нашою традицією, а також над зверненням до неї, особливо тут, у Нижній Сілезії.
У наш час, коли змінюється Східна Європа, коли нормалізуються відносини з об’єднаною Німеччиною, існує потреба формувати новий спосіб мислення про минуле й майбутнє.
Повернення Нижньої Сілезії до Польщі після 1945 року створило ситуацію, у якій упродовж 45 років ми спочатку намагалися довести Європі та Німеччині, що, всупереч думкам, висловленим ще в Потсдамі західними союзниками, поляки не зможуть освоїти ці землі — однак ми змогли. Ми припустилися помилок, особливо у сфері охорони довкілля, але в ті перші роки їх припускалася вся Європа. Адже до оприлюднення ООН відомої доповіді У Тана про охорону довкілля Рейн, Темза та Сена належали до найбільш забруднених річок. Значні фінансові ресурси та можливості цих держав усе ж створили умови для швидкого усунення цієї загрози.
Але водночас у процесі цієї відбудови панував і, мабуть, досі панує стереотип мислення, що все німецьке не має культурного значення. Жертвами такого мислення в Сілезії стали численні пам’ятки німецької матеріальної культури. У перші роки їх пограбували, а пізніше бездумно знищили.
Болеславець також має такі, на жаль, приклади. На хвилі будівельного ентузіазму на початку сімдесятих років розібрали історичний наріжний будинок на ринковій площі. У цьому будинку ще після війни містилися офіси міської адміністрації, а раніше був готель «Під Чорним Орлом», у якому, за традицією, ночував Наполеон.
Зник історичний палацик на вулиці 22 Липня, нині Вітоса. Перестав існувати історичний Євангельський цвинтар на вулиці Обронців Геля, що сягає XVI століття; на ньому були ренесансні та барокові надгробки й епітафії, герби місцевої шляхти та надгробки місцевих міщан. Подібна доля спіткала замок у Клічкуві, який після війни мав повне умеблювання і був заселений. Так само розібрали пам’ятник, споруджений до 100-ї річниці битви народів під Лейпцигом, що стояв на вулиці Єленьогурській.
Сьогодні, коли ми водночас із жалем дивимося, як подібно вчинили з нашими пам’ятками на Сході — Рудки Фредри, Россу у Вільнюсі, Личаківський цвинтар у Львові та сотні історичних костелів у містечках колишньої південно-східної Галичини, перетворених на склади або кінотеатри, — мабуть, настав час змінити старий спосіб мислення про культуру і традицію. Адже ми хочемо створити єдину Європу, яка себе поважає.