Крізь надбобжанські болота навесні не було проходу: трясовини ставали притулком для дикого звіра, дорослий старий ліс заростав мохом, і лише травневе сонце висушувало очерети, а олені та козулі миттю витоптували стежки до водопою. Ними прокрадалися вовки, зграї диких кабанів нишпорили пагорбами, порослими старими дубами, під якими в короткі червневі ночі молодь шукала цвіт папороті. У верхів’ях річки густо стояли боброві загати, а полювання на цих полохливих тварин ставало лицарським звичаєм заради чудового жиру, який лікував навіть застарілі рани. У густих лісах завжди щось вирувало, кувакало, шуміло, вило; небагато сміливців утрьох наважувалися проникати в їхні нетрі.
Стежками, протоптаними козулями, часто кралися з-за річки лицарі, закуті в залізо, із залізними шоломами, прикрашеними великими рогами на головах. Тоді прирічкові поселення йшли з димом, вогонь пробирався вглиб пущі, сполохував дичину й в одну мить випалював великі галявини.
«Німці, псяча кров, знову німці…» — проклинали князівські дружинники, які вирушили сюди за наказом володаря на розвідку. Даремно вони шукали сліди життя: страх гнав у глиб лісів нечисленних селян, які врятувалися від пожежі; вони ховалися в безпечній гущавині дерев і зелені з убогим майном: мішком проса, кількома вівцями, іноді з жилистою коровою, яка більше нагадувала лісового звіра спритністю та жвавістю. Через роки знову вузькою смугою здіймався дим від бідних хат лісових людей, які водночас були землеробами, пастухами й мисливцями. Кого прихистила пуща, той не помирав від голоду: навіть під снігом червоніли журавлини, ліщина іноді ще тримала горіхи на гілках у лютому, а коли пуща вбиралася до весняних шлюбних обрядів — їжі було вдосталь. Царство звірів ставало живою коморою, та й риби, меду, грибів ніколи не бракувало…
Цього разу князя Bolesław привела до Bóbr не воєнна виправа, а звичайна цікавість: як далеко простягаються ліси в лехітській землі та де закінчується народ, що розмовляє рідною мовою і визнає над собою владу його, спадкоємця Mieszko, володаря племен, які навіть важко порахувати над річками та в безкраїх лісах. Дружина йшла попереду, позаду пильнувала довірена варта, але князь постійно рвався вперед, пришпорював коня, першим продирався крізь найгустіші хащі. Юнацька запальність супроводжувала молодість, але й зрілий вік не стримував відваги. А завжди хтось міг підстерегти із засідки: чи то звичайна людина з луком або арбалетом, чи навіть розлючений ведмідь, який століттями вважав себе єдиним володарем пущі.
Під вечір вони зупинилися в широкій закруті річки, розсілися гуртом між дубами, розпалили вогнища. Князь Bolesław ліг на ведмежих шкурах, витягнутих із великого клунка. Wojsław, вірний товариш мандрівок, підкинув до вогню сухих дров. Золотавість лилася із сонячними променями, жовтіючим листям, відблисками на воді Bóbr. Від сяйва доводилося мружити очі.
«Якісь чари, чи що…» — бурмотів Bolesław, пильно вдивляючись у річку.