Наскільки сягає моя пам’ять у дитинство, я завжди бачу себе мандрівницею, яка подорожує сама, а раніше — з матір’ю. Подібні спогади мають і мої діти, з якими ми мандрували польськими маршрутами та сусідніми країнами.
Кожен із нас обрав свій спосіб пізнання світу. Мілош оглядає його згори — з дельтаплана, Пшемислав відвідує далекі землі й моря, бо ходить під вітрилами. Донька Дорота досліджує життя на землі зсередини — вона біологиня. Подорожі чоловіка — це фіксація образів, усього прекрасного, створеного людиною або природою.
Моє бажання — пізнати людей під усіма широтами, їхні звичаї та традиції, дізнатися, як вони мешкають і живуть. Мене цікавить культура поколінь, які відійшли, і тих, які творять сучасне життя.
Уже кілька років я створюю живописно-рослинні композиції у формі вітальних листівок. Досі я ставилася до них радше як до подарунків, але чому б не використати свою творчість там, де така робота цінується? Я ризикувала, проте вірила, що зможу перетворити свою творчість на валюту. У Польщі я придбала «Карту міжнародних молодіжних гуртожитків» — це найдешевші міжнародні готелі. На моє прохання посольства Польщі у Фінляндії та Швеції надіслали карти розташування цікавих для мене готелів. Подальші організаційні питання полягали у збиранні словників і розмовників, географічних та історичних відомостей.
Із Przejęsławia я вирушила автостопом 29 серпня. Навантажена кільканадцятикілограмовим рюкзаком (теплий одяг, 2 кг вівсяних пластівців, сухе молоко, спальний мішок і кілька кілограмів моїх композицій).
Без проблем автострадою дісталася Вроцлава, потім Каліша, Ловича, Варшави, Ольштина. Це був перший, але єдиний такий довгий етап.
У місці, де я запланувала ночівлю, була о першій ночі. Час і легкість подолання дороги переконали мене, що спосіб подорожування я обрала правильно. Цікавість і зацікавленість починанням жінки мого віку швидко перетворювалися на симпатію та ентузіазм водіїв. Вони часто змінювали маршрути, об’їжджали заради мене, підвозили до місць, звідки було легше «ловити» наступні автомобілі. Люди відчувають величезну потребу робити добро без примусу, з власної волі.
Вранці я вирушила у напрямку кордону в Безледах і перетнула його в польсько-російській компанії. Ми їхали до Калінінграда — колишнього Крулевця.
Я опинилася в центрі Крулевця. Була полуденна пора. Мені потрібно було вийти з міста на автостраду до Клайпеди в Литві. Дорогою я мала нагоду оглядати архітектуру, вежі кафедрального собору та старих костелів, що височіли над містом. Добре збережені пам’ятки — серед них історична фортеця. Місто чисте, багато зелені, люди привітні.
Я була настільки захоплена побаченим і темпом подорожі, що не відчувала голоду й забула, що десь треба ночувати.
Я їхала у напрямку Німану. У пам’яті шукала літературні описи й зіставляла їх із тим, що мене оточувало.
Я їду легковим автомобілем із парою росіян і намагаюся розмовляти їхньою мовою.
Після ясного дня сутеніло. У рюкзаку я мала спальний мішок; на мить уявила свою ночівлю на пляжі над Балтійським морем. Ліс, вода і тиша. Я не встигла розповісти про свої плани, коли Ірина та Геннадій запросили мене до свого дому. Після вечері ми довго сиділи. Стільки всього було сказати про родину, про зміни, які відбулися й відбуваються у них і в нас. Вони показували фотографії з поїздок на південь Росії, до Криму, до Грузії. Тепер їм важко, але слов’янської гостинності в них удосталь.
Вранці на сонці я оглядаю море. Перший і останній раз у цій подорожі купаюся, хоча до її кінця Балтійське море буде в межах мого зору. Ми з Іриною збираємо бурштин. Пляж прекрасний, море чисте. Природа сама керує за своїми законами, не видно втручання людини.
Я поспішаю. Сьогодні планую перетнути Литву. Ми сердечно прощаємося. На пам’ять я отримую бурштин, а я дарую свої композиції.
Російсько-литовська автострада в доброму стані проходить серед лісів. З-за дерев видно море, його шум супроводжує мою ходу. Іду довго, бо автомобілів дуже мало. Дихаю чистим морським повітрям. Зустрічаю старенького, який копає ямку для вбитого собаки. Чоловік плакав за своїм другом, а мене охопило хвилювання. Старенький — дитина.
Я вже над Німаном. Прошу водія зупинитися. Знімаю кеди, занурюю ноги у воду річки. Ми повільно їдемо довгим мостом. Над водою — рибалки з вудками, на воді — рибалки з сітями, а Німан ліниво й спокійно тече. Російсько-литовський кордон. До Клайпеди мене підвозить поляк із Литви. Чому я натрапила саме на поляка? Можливо, цьому посприяв біло-червоний вимпел, яким упродовж усієї подорожі підкреслюю свою національну приналежність? Розмова точиться жваво й щиро, з неї випливає, що поляки в Литві почуваються скривдженими. Мені сумно, і, прощаючись, я бажаю всім полякам кращої долі.