Хлопчачі забави — перше місце, звісно, посідав футбол.
Пам’ятаючи, що це було «наступного дня» після війни, я навіть не міг мріяти про справжній м’яч, бо такими грали лише футболісти «Спуйні» та «Унії», палким уболівальником якої я був. Тож ми виготовляли м’ячі власними силами, різними методами: 1) із власної гуми, яку обробляв ножем так, щоб вона набула більш-менш округлої форми; 2) зі шмаття, зв’язаного у формі м’яча й обгорнутого шматком старої автомобільної камери або просто шматком простирадла; 3) іноді траплялася удача у вигляді клаптів старого м’яча, списаного клубом, і тоді я багато годин просиджував, зшиваючи шматки м’ячів дратвою.
А коли м’яч уже був, починався матч, який часто тривав кілька годин і нерідко закінчувався пізно ввечері, коли було видно лише тінь м’яча. Наслідками цих багатогодинних футбольних марафонів були ґулі, порваний одяг, а передусім — знищене взуття. Саме через це взуття та пізні повернення додому я часто конфліктував із батьком і нерідко отримував доброго прочухана. Адже тоді проблема взуття мала більше значення, ніж проблема харчування. Оскільки нормального взуття не виробляли, залишалося його латати, і я сам бачив, як тато прибивав цвяхами шматки гуми до моїх геть зношених капців.
Іншою дитячою забавою, нині вже забутою, було котіння велосипедного обруча бруківкою за допомогою сталевого прута. Ми влаштовували перегони обручів на порожній вулиці Сталіна, а брязкіт заліза об каміння спричиняв пронизливий скрегіт і неймовірний гуркіт. Вулиця була порожня, бо автомобільного руху в сучасному розумінні не існувало, а ті нечисленні військові автомобілі були дуже дивними. Найчастіше я бачив знамениті «ЗІС-5», про які ходив жартівливий віршик: «ЗІС — пхати, згори їхати, під гору штовхати». Ці дуже примітивні автомобілі запам’яталися мені дивними ручними покажчиками повороту, які водій висував рукою. Їздили також такі дивні триколісні автомобілі, здається, марки «форд-канадец», але на вулицях панували кінні вози. Моєю першою пристрастю став велосипед, а точніше — «складанка», тобто суміш різних велосипедних деталей, знайдених десь на звалищах або в руїнах будинків. Замість шин я використовував так звані «шлуфи», тобто шматки суцільних гумових шлангів, кінці яких після розрізання хитромудро з’єднував дротом. Іноді одне колесо було більшим за інше, а замість сідла кріпився шматок дошки, але я пишався транспортним засобом власного виробництва. Саме в ньому ми виявили скарб — склад велосипедів у підвалі нинішньої книгарні на Ринку. Імовірно, до війни там був велосипедний магазин, який, щоправда, захистили від польської влади, забивши дошками, але для десятирічних хлопців це не було складною перешкодою. Цей склад, мабуть, також відкрили радянські солдати, бо часто приводили велосипеди до пекарні мого батька з пропозицією, від якої неможливо відмовитися: хліб за велосипед. Невдовзі в підсобному приміщенні утворився невеликий склад велосипедів.
Найдовшою, однак, моєю забавою було військо, адже і війна, і її наслідки супроводжували мене від найранішого дитинства. Улюбленою забавою було розпалювання багаття, до якого ми кидали жменю боєприпасів, а самі, сховавшись за пагорбом, насолоджувалися феєрверком вибухів. Справжнє диво, що нікого з моєї компанії не спіткало нещастя, хоча до мене доходили звістки про трагічні випадки під час подібних забав.
Ми ходили в експедиції до «Concordia», де під час війни німці, як розповідали, виробляли авіаційні деталі. Там лежали купи алюмінієвих болтів і гайок (ми використовували їх як набої для рогатки), а також таємничі ємності з ефіром в ампулах, обшитих полотном. Ефір ми використовували як паливо для «гранат», тобто пляшок із карбідом, а також для розпалювання багать.
З часом ці хаотичні забави набували організаційної форми, і ми створювали «військові» загони, які вели бої між різними районами Bolesławiec. Я збирав різне військове приладдя (спорядження, зброю, боєприпаси), якого безліч лежало по всьому місту. На плоскому даху будинку, у якому я жив, я влаштував арсенал зі встановленим кулеметом, стрілецькою зброєю і навіть бомбами. Я спеціалізувався на ремеслі зброяра й комплектував зброю, готову до використання. Незабаром, унаслідок доносу сусіда, до будинку увійшла міліція й конфіскувала мій арсенал. Зізнаюся, у момент конфіскації я розплакався цілком по-солдатськи, тим більше що мене налякали в’язницею за незаконне зберігання зброї. Невдовзі я знову поповнив свій арсенал, вирушивши до найбільшого складу озброєння на території газового заводу на вулиці Сташиця. Щоправда, цю територію обгородили високою дротяною сіткою, але...! Одного дня під проливним дощем ми разом із Янеком К. вирушили на вулицю Сташиця з нашим універсальним візком, щоб поповнити запаси. Я перестрибнув через паркан і передавав Янеку важкі ручні кулемети, гранати та протигази, а він складав здобич на візок. Діставшись додому, я чистив зброю, доповнював її деталями, а оскільки це була німецька зброя, мав проблеми з боєприпасами, яких було небагато. Радянські набої мали іншу конструкцію (ширший капсуль) і не входили до патронника. Я давав собі раду так: скуповував «руські» набої (ціна: 5 набоїв за дві здобні булочки), пересипав порох у неушкоджені німецькі гільзи, закріплював кулі — і боєприпаси були готові. Далі буде.