Гурток вівтарних служителів — членом Гуртка вівтарних служителів я став, здається, у 1947 році, коли його головою був Bronek Z., який, як я запам’ятав, уміло й рішуче керував молодшими товаришами. У Гуртку діяла певна ієрархія старшинства, яка визначала правила служіння та становище кожного хлопця в групі. До старшої групи належали хлопці, які безпосередньо виконували служебні функції під час літургії та знали латинський текст служби. Другу, набагато численнішу групу становили наймолодші хлопці, тобто так звана асиста, до якої на першому етапі належав і я.У той час Гурток вівтарних служителів мав власний статут і правління, міг організовувати збори, екскурсії тощо. Голова вів реєстр членів Гуртка, складав графіки служіння на весь тиждень і був посередником, який передавав побажання та рекомендації настоятеля парафії. Графік служінь був дуже важливим, оскільки кожен хлопець знав, коли, у якій ролі й навіть у який час він служитиме під час Святої меси. Віряни в церкві, спостерігаючи за виходом священника із захристя, спочатку бачили два ряди вівтарних служителів: першими стояли наймолодші хлопці, а останніми — найважливіші, найстарші за стажем, і саме вони служили священникові. Траплялося, що в богослужінні брали участь понад десять вівтарних служителів, і кожен із них прагнув опинитися в парі, яка служила священникові, що не раз спричиняло суперечки. Безсумнівною окрасою «службового вбрання» вівтарного служителя була довга сутана зеленого, червоного або фіолетового кольору, пелерина такого самого кольору та оздоблена візерунком біла комжа. У міру набуття стажу я поступово просувався від першої пари дедалі вище, аж настав день, коли я удостоївся честі безпосередньо служити священникові та керувати дзвіночками. Старші товариші відходили, відійшов Bronek, і після нього я успадкував посаду голови; саме я став найстаршим, хто організовував діяльність гуртка. На жаль, саме тоді влада ліквідувала автономію гуртків вівтарних служителів і розпустила всі організаційні структури при церкві. Тож посаду голови я виконував неофіційно, і пов’язаних із цим обов’язків у мене побільшало. Ці нові обов’язки приносили мені велике задоволення і, чого вже приховувати, лестили моєму хлоп’ячому марнославству, адже тепер я міг «керувати» молодшими товаришами, складати графіки служінь або хоча б посилати малечу запускати великий дзвін, який скликав вірян на богослужіння. Із цим дзвонінням у мене проблем не було, адже ця справа була нагодою для забави. Розгойдування багатотонного дзвона вимагало певної сили й спритності, перш ніж його звук набував потрібного ритму. Довга мотузка, за допомогою якої його розгойдували, жваво ходила вгору й униз у ритм відхиляння дзвона, а разом із нею — підвішені на кінці хлопчаки. Інколи доводилося заспокоювати розвеселених хлопців, які зі сміхом підстрибували на висоту понад один метр. Із дзвонінням проблем у мене не було, зате були зі складанням графіків служінь, оскільки майже жоден із вівтарних служителів не хотів іти до меси в першій парі. Тривало суперництво за почесніше місце, і часом доходило до штовханини або навіть боксерського поєдинку, як одного разу. У захристі хлопці утворили коло, почалася бійка, в якій я змусив супротивника втекти; я вважав, що таким чином переконав його у своїй правоті, але помилявся... Коли в сутінках я виходив із церкви, на мене чекала група хлопців на розі вулиці (нині там магазин «Veritasu»); переможений супротивник — Bolek M. — перегородив мені дорогу в товаристві кількох здорованів.продовження буде